Ватикан

Зовнішня політика Ватикану була спрямована, переважно, на встановлення контактів з Австрією, Німеччиною і Францією. Папство вважало, що саме ці європейські держави можуть допомогти Ватикану у відновленні світської влади папи. Однак, ані Німеччина, ані Австрія, ані Франція не могли бажати примирення папства з Італією. Перші дві імперії скористались під час укладення Троїстого союзу ненавистю Ватикану до італійського уряду, щоб пообіцяти королю своє сприяння у позбавленні його можливих спроб відновлення світської влади пап. Якщо римський первосвященик визнає встановлену в столиці королівства світську владу, остання вже не потребуватиме покровительства нинішніх союзників. Франції вплив на папський престол дав можливість чинити тиск на італійський уряд.

Протягом майже 60 років "римське питання" залишалося "каменем спотикання" у взаємовідносинах папського престолу та італійського уряду.20 лютого 1878 р. на папський престол був обраний кардинал граф Вінченцо Джоакіно Печчі - Лев XIII. Він намагався пристосувати свій курс до умов капіталізму, був прибічником активної участі католиків у політичному житті, припускав можливість співробітництва з парламентським і навіть республіканським режимами за умови, щоб "не були порушені нічиї права і головне були враховані інтереси церкви..." Він заохочував створення католицьких профспілок (позиції класового співробітництва) і світських клерикальних організацій. Головним завданням Лев XIII вважав боротьбу з соціалізмом, і в 1891 р. він опублікував енциклику "Рерум новарум" ("Про нові речі"), яка й досі вважається одним з основних програмних документів католицької церкви у сфері соціальної політики. Лев XIII продовжував дотримуватися лінії бойкоту італійської держави, започаткованої Пієм IX. Він заохочував розвиток в Італії католицьких організацій, що дозволяло церкві виявляти все зростаючий вплив на політичне життя країни.

Але й італійський уряд не здавався.

Після смерті Лева XIII на папський престол 4 серпня 1903 р. був обраний кардинал Джузеппе Мельчіор Сарто - Пій X. Його понтифікат тривав 11 років. Він реформував курію, зменшив за бажанням буржуазії число релігійних свят, почав створення Кодексу канонічного права, який мав підвести юридичну базу під діяльність церкви (кодекс був затверджений Бенедиктом XV у 1917 р.).

Хоча Пій X не мав пристрасті до політики і дипломатії, йому довелося мати справу з юридичними і дипломатичними проблемами, відносно яких треба було зайняти певну позицію, виробити політичну лінію церкви. Отже, у зовнішньополітичній сфері Пій X виступав як поборник центральноєвропейських держав. Особливо він симпатизував Німеччині та Австрії, з перемогою яких у майбутній війні сподівався повернути колишній вплив католицької церкви в Італії і Франції. Пій X засудив ухвалений у Франції в 1905 р. Закон про відділення церкви від держави і закликав католиків не підкорятися владі. Можна також відзначити такий напрямок політики цього Папи римського, як боротьба з "модерністською єрессю", що з'явилася вже при Леві XIII. Модерністи прагнули оновити католицизм, визволити його від середньовічних забобонів, піддавали сумніву деякі положення католицької догматики. Книги модерністів Пій X включив в "індекс заборонених книг", а їхні автори були відлучені від церкви.

20 серпня 1914 р. Пій X помер, і 3 вересня йому на зміну прийшов Джакомо дела Кьєза - Бенедикт XV. Він був досвідченим політиком і зумів в складних умовах світової війни і повоєнного часу зберегти авторитет і вплив католицької церкви на попередньому рівні. У зовнішній політиці Бенедикт XV дотримувався нейтралітету, а в церковній політиці - поміркованого курсу: він припинив утиски модерністів, розв'язав у певних межах богословські дискусії, остерігався пускати в хід відлучення і засудження, схвалив у 1917 р. Канонічний кодекс і дуже активно проявив себе на місіонерській ниві.

6 лютого 1922 р., після смерті Бенедикта XV, Папою римським став Акілле Ратті - Пій XI. Він був запеклим ворогом комунізму і вважав, що тільки "сильна влада" може успішно боротися з більшовизмом, а Муссоліні для нього був уособленням ідеального державного діяча. Пій XI вважав, що після приходу до влади фашистів йому вдасться домогтися примирення з італійською державою.

Муссоліні ж зробив все можливе, щоб завоювати довіру папи та ієрархів католицької церкви і через них заручитися у парламенті підтримкою католицької Народної партії.

Завершенням майже 60-річної суперечки між Ватиканом та італійською державою Муссоліні хотів зміцнити власне становище, становище фашистського режиму і підвищити свій авторитет в очах католиків не лише Італії. Муссоліні розумів, що в умовах країни, де ледь не все населення перебувало під духовним впливом Ватикану, розрив між церквою і державою виглядав явною аномалією, однак спроби ліберальної держави примиритися з папою успіху не мали.