Урбанізація. Суть процесу урбанізації

Урбанізація (від латинського “urbanus” – “міський”) – це процес підвищення ролі міст у житті країни чи регіону. Його вивчення – це дослідження складного соціального процесу, що супроводжується зростанням міст і їх впливом на всі сторони життя суспільства. Розробкою теоретичних і методологічних засад урбанізації в нашій країні займалися відомі географи та економісти Н.І.Блажко, Ф.Д.Заставний, С.С.Мохначук, Л.М.Корецький, П.С.Коваленко, В.М.Кубійович, Ю.І.Пітюренко, В.М.Пересєкін, О.І.Степанів, А.В.Степаненко, Г.Г.Старостенко, Д.М.Стеченко, М.Ф.Тимчук, М.І.Фащевський, С.С.Фомін, О.І.Шаблій, Л.Т.Шевчук та ін. Прикладні географічні дослідження міст, крім них, ще проводили Т.В.Буличова, М.В.Григорович, В.Т.Зінич, О.В.Лєснов, Є.П.Качан, М.О.Ковтонюк, О.В.Корж, А.Б.Кошіль, М.П.Крачило, М.Я.Мижега, В.П.Нагірна, І.М.Пушкар, Є.Й.Шипович, Л.Г.Чернюк, М.П.Якимова, та ін. Найбільш інтенсивно вивчення процесів урбанізації, окремих міських поселень та їх систем припадає на другу половину ХХ ст., а особливо – на його кінець. Це є наслідком того, що саме у цей період процес урбанізації виявлявся найбільш активно, зростала роль міст як основних форм розселення і соціально-економічних центрів. Розуміння сутності поняття “урбанізація” зазнало значної трансформації у процесі її вивчення. Тривалий час дослідники-урбаністи розуміли урбанізацію як процес збільшення міського населення за рахунок сільського і збільшення кількості міст, не беручи до уваги інших аспектів урбанізації. Це найбільше проявилось у дослідженнях міст і міського населення, що проводилися в Україні до 70-х років ХХ ст., і мали переважно регіональний характер (Д.І.Богуненко, Ю.І.Пітюренко, І.М.Табориська, П.С.Коваленко, М.Г.Ігнатенко, К.Н.Дагаєва, С.С.Мохначук, М.О.Ковтонюк, Є.Й.Шипович), або були присвячені вивченню окремих міст (О.І.Степанів, Є.Й.Шипович, Л.В.Гнатюк, Л.Є.Маслій та ін.). Пізніше дослідники відмічають складність процесу урбанізації, його вплив на всі сторони життя суспільства. Так, З.М.Васильєва і В.В.Ковалевський характеризують процес урбанізації не тільки збільшенням кількості міст, але й їх просторовою трансформацією. А Ю.І.Пітюренко [1972, 1977, 1980, 1984], А.В.Степаненко [1976], П.С.Коваленко [1976, 1980], Є.Й.Шипович [1977] і С.С.Мохначук [1986], О.В.Лєснов і Ю.І.Пітюренко [1970] вже розглядають урбанізацію як цілісний, складний процес, показують роль міст у системах розселення, особливо у формуванні систем взаємопов’язаного розселення, тобто агломерацій. Таке розуміння урбанізації дало основу для подальших її досліджень, що інтенсивно проводилися у кінці століття і проводяться тепер. Однак і тоді, і деколи й зараз під урбанізацією розуміють якийсь стан, досягнутний на певний момент часу, а не динамічний процес. Правильно розуміючи багатоаспектність урбанізації, Є.Й.Шипович і С.С.Мохначук подають таке її визначення: “Урбанізація – згущення об’єктів, які тяжіють до територіальної концентрації і посилення зв’язків між ними, які зумовлюються технічним прогресом і поглибленням територіального поділу праці, що проявляється у територіальній концентрації населення і міст, формуванні специфічних форм розселення, ускладненні міських функцій, значній зміні природного середовища”. А А.В.Степаненко [1981] відзначає, що процес урбанізації супроводжується формуванням специфічного середовища для життєдіяльності населення і суттєвими змінами у його способі життя. Це значно розширило розуміння сутності даного процесу, зокрема щодо поширення міського способу життя у неміських поселеннях, що прилягають до міст. Таку рису урбанізації відмічав ще В.Кубійович [1927], але через невідомість науковцям його праць, ми можемо про це довідатися лише зараз. Встановлюючи границі міста (Нового Санча), вчений підкреслює, що вони не співпадають з адміністративними, через те, що міська культура життя і діяльності) поширюються на неміські поселення, а найближчі села набувають міського характеру. Тим самим В.Кубійович вже на початку ХХ ст. не ототожнював поняття “урбанізація” тільки із збільшенням частки міських жителів. Він відзначив посилення впливу міст на спосіб життя людей, їх життєдіяльність, особливо цей вплив значний у зоні впливу міста, через те так важко визначити міську і неміську людність та встановити границі міста. Отже, урбанізацію слід розуміти не у вузькому розумінні як збільшення міст і міської людності, а як багатогранний соціально-економічний процес, який має значний вплив на суспільні відносини. При відносно високих показниках урбанізованості в нашій країні не все міське населення веде т.з. “міський спосіб життя” (визначається характером зайнятості, рівнем обслуговування, благоустрою житла та ін.). Це особливо стосується агропромислових регіонів, у яких велика кількість малих міст і селищ міського типу, жителі яких за своїм способом життя дуже подібні до сільського населення. Таке явище відоме в літературі (Ю.Л.Пивоваров, 1991) як оманлива (неправдива) урбанізація. Воно є характерним для країн, що входили до складу СССР, а також для країн, що розвиваються (це пов’язано з методологією віднесення поселень до категорії міських). Неоднозначність розуміння сутності урбанізації пояснюється багатогранністю процесу, що охоплює найрізноманітніші аспекти міського розвитку: економічні, соціальні, екологічні, культурні, демографічні та ін. Географів найбільше цікавлять просторові форми урбанізації – міські поселення, передусім їх формування, структура, особливості розвитку і територіальної організації. Саме на розуміння урбанізації як процесу наголошували у своїх дослідженнях вчені-геоурбаністи (В.В.Покшишевський, О.О.Констянтинов, Ф.М.Лістенгурт, Г.М.Лаппо, А.В.Степаненко, Ю.І.Пітюренко, Л.М.Корецький, П.С.Коваленко та ін.). Його результатом є урбанізованість. Урбанізованість – це рівень чи ступінь розвитку міського життя (стан, досягнутий у процесі урбанізації). Можливі випадки високих темпів урбанізації при низькій урбанізованості, або сповільнення темпів урбанізації при високій урбанізованості. Урбанізація та урбанізованість визначаються різними показниками. Оскільки урбанізація є процесом, то її характеризують динамічні показники (темпи урбанізації), водночас урбанізованість характеризується статичними показниками (кількість та частка міського населення, кількість міських поселень, їх площа та ін.). Рис. Головні етапи урбанізації Для нього характерне утвердження міського способу життя як феномена культури і сучасної цивілізації. Географічно цей процес зумовлює просторову концентрацію людської діяльності у порівняно небагаточисельних центрах і ареалах, які відрізняються від масиву сільських поселень вищим рівнем соціально-економічного розвитку. Отже, важливими рисами урбанізації є: збільшення кількості міст і міських жителів; збільшення площ урбанізованих ландшафтів; поширення міського способу життя; збільшення ролі міських поселень у системах розселення і соціально-економічних системах, розвиток взаємопов’язаних форм міського розселення – агломерацій та ін. Важливою рисою є також зміна людини у місті, яка виявляється у збільшенні різноманітних потреб, підвищенні вимог до якості життя, зміна норм поведінки, культури та інтелекту. Найбільш чітко риси суспільної урбанізації виділені Ю.Я.Пивоваровим, а саме: 1) концентрація, інтенсифікація, диференціація і різноманітність міських видів діяльності, а в останній час і сільського господарства в приміських зонах великих центрів ряду країн; 2) поширення і поза центрами урбанізаційних ареалів міського способу життя з особливою структурою спілкування, культурою, системою ціннісних орієнтацій; 3) розвиток великих міських агломерацій, урбанізованих районів, зон внаслідок посилення взаємозв’язків у системах розселення; 4) ускладнення форм і систем урбанізованого розселення, перехід від лінійних – до вузлових, смугових і т.д.; 5) збільшення радіусів розселення в межах агломерацій і урбанізованих районів, пов’язаного з місцями прикладання праці, відпочинку та ін., які викликають територіальний ріст міських систем; відповідно відбувається збільшення площ високоурбанізованих територій за рахунок розширення і появи нових вогнищ урбанізації. Кожна з цих рис найбільше виявляється на різних етапах урбанізації. Українські вчені Шипович Є.Й., Мохначук С.С. виділили три фази (етапи) урбанізації: 1) власне урбанізація – процес росту міст; 2) розмивання ядер міст, формування агломерацій – субурбанізація; 3) урбанізація сільських поселень в межах урбанізованої зони – рурбанізація. На нашу думку, урбанізаційні процеси постійно відбуваються по різних напрямах і чітко виділити ці етапи немає можливості. Щодо рурбанізації, наприклад, то вона відбувається постійно, бо вже після виникнення міста спостерігається вплив міста на навколишню місцевість (надання послуг і промислових товарів, забудова жител і їх благоустрій та ін.). Процес субурбанізації також відбувається постійно, але він має певні особливості. Якщо у високорозвинених країнах він відбувається на певному етапі розвитку міста, то в нашій державі через труднощі в отриманні міської прописки багато людей селилося у передмістях, розширюючи при цьому межі урбанізованої зони. Урбанізація – це соціально-економічний процес, для якого характерною є географічна обумовленість і вираженість у просторі. Для аналізу і сучасного бачення процесу важливо виявити стійкі закономірності його просторової організації і еволюції. Такими закономірностями є: концентрація і контрастність розселення, диференціація простору, стадійний характер розвитку зв’язків “село-місто” (центр – периферія), збільшення форм урбанізованого розселення. Їх розуміння необхідне для прогнозування подальшого ходу урбанізації. Особливе значення при цьому має т.з. стадійна концепція розвитку урбанізації. Її в основних рисах розробив Дж.Джібс (Gibbs, 1963), виділивши 5 стадій розвитку урбанізації. У колишньому СРСР цю концепцію розробляли найбільше естонські і московські географи (Кроммель, Роозве, 1987; Ю.Іоффе, 1987, 1990; Родоман, 1987; Ю.Пивоваров, 1987, 1989, 1991), які за її основу взяли ідеї Дж.Джіббса, а також цикли М.Д.Кондратьєва (цикли розвитку капіталістичної економіки і суспільства, цикл “піднесення – спад”, за М.Кондратьєвим, близько 50-60 років). Відносно урбанізації прийнятними є стадії, виділені Ю.Л.Пивоваровим, а саме: 1) відносно рівномірне сільське розселення, що повторює своїм малюнком головним чином картину диференціації природного ландшафту, міста тільки виникають; 2) швидке зростання міст (міське населення збільшується скоріше від сільського, виникнення і розвиток “точкових” форм високої концентрації населення під впливом відмінностей у транспортному положенні; 3) формування міських агломерацій шляхом зростання центральних міст при абсолютному зменшенні сільського населення, депопуляції між-агломераційних просторів; 4) розвиток міських агломерацій за рахунок прискореного росту населення зовнішньої зони – субурбанізація; 5) деконцентрація населення, що супроводжується частковим “заповненням”, активізацією міжагломераційних просторів і стагнацією історичних ядер розселення. Зважаючи на тривалість циклів розвитку суспільства і знаючи об’єктивні процеси, що відбувалися у ХХ ст., можна стверджувати, що урбанізаційний процес у нашій країні перебуває на п’ятій стадії, яку з повним правом можемо називати деурбанізацією, позаяк всі ознаки, які характерні для урбанізації, мають зворотну спрямованість. Але ця стадія, на нашу думку, не може бути довготривалою, бо міста є привабливими для життя людей, для них неможливі тривалі депресії і стагнації. Тільки в містах може бути ліквідована бідність, збільшена тривалість життя, полегшення життя людей. Більшість людей прагне у міста з тієї причини, що як би не було там важке життя, воно все ж таки краще, ніж у сільській місцевості. Тому за цією стадією наступить нова, яка дасть поштовх розвитку міст на новій якісній основі. Це підтверджується загальною закономірністю урбанізації – тенденцією неухильного росту міст, яка зумовлена розвитком НТР і збільшенням соціальних зв’язків, які “фокусуються” в містах. Загальні риси урбанізації по-різному проявляються у різних регіонах, що залежить від багатьох чинників, передусім рівня освоєння і типу освоєності території. Тип освоєності залежить від способу виробничої життєдіяльності населення. Для України, яка є традиційно територією з високим рівнем розвитку руральних видів діяльності (сільське і лісове господарство) найбільше характерний аграрний тип освоєності. Із розвитком неруральних видів діяльності (передусім видобувних і обробних галузей промисловості) цей тип трансформується у більшості регіонів у аграрно-промисловий, а у деяких (Донбас, Придніпров’я) у промислово-аграрний. Процес урбанізації має свої особливості у регіонах з різним типом освоєності. Це виявляється, насамперед у різних темпах урбанізації. Звичайно, вони будуть значно вищими у тих регіонах, в яких відбувалося інтенсивне промислове і транспортне будівництво, ніж в аграрних регіонах. Розвиток промисловості – це найважливіший чинник урбанізації в сучасний період. Хоча відомо, що виникнення міст і їх розвиток тривалий час були зумовлені іншими чинниками (торгівля, оборонні функції та ін.). У високоіндустріальних регіонах процес урбанізації проявляється у виникненні нових містечок, великих міст та поширенні міського способу життя майже на всій території регіону. Близькість міських поселень між собою приводить до поширення несільськогосподарських видів діяльності у сільській місцевості, значна частина сільських жителів бере участь у маятникових трудових поїздках, користуючись при цьому соціальними послугами у містах. У таких регіонах значно вищий рівень благоустрою у сільській місцевості, забудова сіл має деякі риси міської, тобто міський спосіб життя поширюється і на сільську людність. У регіонах з густою мережею міських поселень більша ймовірність появи великих і середніх міст, нерідко формуються агломерації. Але ці регіони мають також найвищий рівень перетворюваності ландшафтів, іноді вони змінені настільки, що стають непридатними для безпечного проживання людей. Це найбільше стосується регіонів з надмірною концентрацією промисловості, в яких до таких негативних наслідків, забруднення довкілля, додаються ще й порушення планувальної структури міста, злиття промислової і селитебної чи промислової і рекреаційної зон, зменшення площ резервних територій у містах та ін. А у період соціально-економічної кризи, коли багато підприємств припинили або звузили свою діяльність, міста стали осередками соціального неблагополуччя. Це підсилив і той факт, що у високоурбанізованих регіонах (Придніпров’я, Донбас) міське населення традиційно мало значні заробітки і воно не займалося підсобним господарством, що не було характерним для інших регіонів України. Дещо інакше протікає процес урбанізації у агропромислових регіонах нашої держави. Тут він має значно менші темпи, але вони також були значними у другій половині ХХ ст., коли процеси індустріалізації охопили всю територію держави. У таких регіонах внаслідок того, що найбільші промислові підприємства зосереджувалися у обласному центрі, відбувалося дуже велике збільшення його людності. Розвивалися також інші міста, які вже існували, а також виникали нові переважно із числа великих сіл. Ці містечка (малі міста і селища міського типу) були у післявоєнний період центрами адміністративних районів і зосереджували функції управління господарством та обслуговування населення "свого" району. Переважна більшість із них були малими, вони повільно нарощували свою людність і залишилися такими й дотепер. Окремі із них, у яких були зосереджені великі промислові чи транспортні підприємства, або значні рекреаційні об’єкти, виросли і стали середніми чи великими містами. А ті містечка, які втратили функції райцентрів внаслідок зміни адміністративного поділу обласних регіонів (70-і роки ХХ ст.) стабілізували, або навіть зменшили свою людність. У агропромислових регіонах мережа міських поселень представлена переважно одним (обласний центр) великим містом і густою мережею малих містечок, які більш-менш рівномірно розміщені по території. Всі вони мають тісні економічні, транспортні, управлінські, соціальні зв’язки із обласним центром і малорозвинені зв’язки із іншими містами. Вони виглядають “автономними”, бо мають тісні зв’язки з прилеглою до них сільською місцевістю, є центрами локальних систем розселення. Отже, міські поселення в агропромислових регіонах відіграють значну системоутворювальну роль, фокусуючи зв’язки (виробничі, соціальні, управлінські, інформаційні та ін.) з прилеглою сільською місцевістю. Оскільки у агропромислових регіонах практично не має дуже великих міст, то й агломерації в них не формуються. Разом з тим процес урбанізації торкається не тільки міських поселень, але й все більше охоплює сільську місцевість, зумовлюючи в ній трансформацію демографічних і соціально-економічних процесів. Саме тому багато проблем сільського розселення, передусім демогеографічних (“старіння населення”, депопуляція сільського населення, міграційна рухомість та ін.) мають тісний зв’язок з урбанізацією. У функціональній структурі міст значне місце займають сільське (іноді і лісове) господарство, що не характерно для регіонів з промисловим типом освоєння. Це відбивається і на зовнішньому вигляді малих міст: в них значні площі зайняті городами, садами, переважно чи в більшості з них існують комфортні природні умови для життя людей. Тісний зв’язок міських жителів із сільською місцевістю дещо зменшив соціальні наслідки економічної кризи, ніж у промислових регіонах. Процес урбанізації в Україні значно сповільнив свої темпи у другій половині ХХ ст., а в його кінці ці темпи стабілізувалися. На початку ХХІ ст. під впливом соціально-економічних умов (зниження рівня і якості життя людей, безробіття, міграції, погіршення демографічних показників та ін.) в регіонах України почалися процеси деурбанізації. Вони ще не відбились на деяких показниках урбанізованості (частка міських жителів залишається стабільною у державі, а окремих регіонах вона навіть збільшується), але вже проявляються у багатьох аспектах. Головною рисою деурбанізації є зменшення чисельності міських жителів. Це відбувається як за рахунок зменшення природного приросту міського населення, так і внаслідок посилення його міграційної активності. Багато із міських мешканців (колишніх вихідців із сіл) повертаються у села (рееміграція), впливаючи певним чином на перерозподіл населення між містом і селом. На стадії деурбанізації зростають тільки найбільші міста, або ж в них найбільше відбуваються соціально-економічні зміни. Поступово насичуючись виробничою і соціальною (в т.ч. і ринковою) інфраструктурою, ці населені пункти стають сприятливими для розміщення складних виробництв, розвитку сфери послуг та управлінської діяльності. В умовах соціально-економічної кризи такі міста стають центрами прогресивних змін у реструктуризації господарства, а їх мешканці – носіями нових суспільних відносин. Деурбанізаційні процеси проявляються також і у: посиленні зайнятості міських жителів сільськогосподарською діяльністю, деякому послабленні впливу міст на природне довкілля внаслідок зменшення потужностей чи зупинення багатьох підприємств, припиненні територіального зростання міст. Ці риси у агропромислових регіонах, на нашу думку, не виявляються так чітко, як у промислових. Чим нижчим є показник урбанізованості регіону, тим слабше виявляються риси деурбанізації. Вони можуть бути змінені тільки за умови зміни соціально-економічної ситуації в регіоні і країні загалом, та внаслідок здійснення регулювання розвитком міських поселень. Отже, урбанізація – це багатогранний процес, що охоплює різноманітні аспекти розвитку міст: демогеографічні, соціально-економічні, етнографічні, геокультурні та ін. Для просторового розвитку урбанізації характерне перетворення мережі міських поселень у системі розселення, диференціація міського простору, залучення нових територій у сферу впливу міст та розширення ареалів урбанізованого середовища. На ці моменти наголошують у своїх наукових працях Ю.І.Пітюренко (1972, 1980, 1984, 1972, 1977, 1976), А.В.Степаненко, П.С.Коваленко (1980, 1976), Л.М.Корецький (1982), І.О.Фомін, М.Ф.Тимчук (1974). Ці аспекти відображені також у публікаціях з регіональної геоурбаністики, яких особливо багато появилося у кінці ХХ ст. (Т.Буличева, Д.В.Ткач, 1994; М.Я.Мижега, 1982; В.М.Пересєкін, 1984; М.Д.Пістун, С.С.Мохначук, В.М.Юрківський, Є.П.Качан, О.В.Корж, та ін. Ю.І.Пітюренко вперше в українській геоурбаністиці (1972, 1977) дає визначення територіальної системи міських поселень, розуміючи під нею “об’єктивно сформовану на тій чи іншій території та економічній базі сукупність функціонально підпорядкованих міст та селищ, яка виникає в процесі розвитку виробництва, його територіальної організації, розселення населення, створення сприятливих умов його життя та виробничої діяльності”. Він виділяє серед територіальних систем населення України інтегральні (великорайонні, регіональні, обласні) та локальні (міжрайонні, районні, місцеві) системи міських поселень на основі аналізу господарських функцій, величини радіусу впливу міст на навколоміську територію та ін. Кожному місту у цій системі відводиться певна роль. Розвиток в Україні системного підходу до вивчення розселення дещо змінив погляди науковців на роль міст у розселенні. В сучасних дослідженнях ці населені пункти розглядаються у контексті територіальних систем розселення як центри таких систем різного ієрархічного рівня. Саме як центри систем розселення виступають міські поселення у агропромислових регіонах, де вони організовують своїм впливом розвиток прилеглої сільської місцевості. Джерело: Тарас Заставецький. Фрагмент монографії "Система міських поселень агропромислового регіону в умовах трансформації суспільства". - Тернопіль, 2005.