Данило Савич – перший професор географії Московського університету

У зв’язку із відзначенням у 2005 р. в Росії 250- річчя Московського університету ім. М.В.Ломоносова цікаво і корисно знати всім, що українець Данило Васильович Савич був у ньому спочатку першим бібліотекарем, а потім професором географії і фізики, а також директором Казанської гімназії

Із архівних та енциклопедичних джерел про Данила Васильовича нам відомо небагато, навіть не дійшла до нас точна дата його народження. Згідно з історичними відомостями, рід Савичів походив від Сави Прокоповича і належав до козацької старшини Чернігівщини, одна із віток якого переселилась ще в першій половині XVIII ст. на Слобожанщину.

Народився Д.В.Савич приблизно у 20-х роках XVIII ст. у сім’ї сотника Сумського слобідського полку. Де отримав початкову освіту невідомо, потім у 1743-1749 рр. навчався у Київській духовній академії та Вюртемберзькому університеті Німеччини (1750-1754 рр.), там отримав ступінь магістра філософії і вільних наук. Після закінчення університету повернувся в Росію і пробував поступити на службу до Санкт-Петербурзької академії наук, подав відповідну заяву з автобіографією її керівництву, але своєчасної відповіді не дочекався і відправився до Москви, де щойно у 1755 р. відкрився університет. Тут його відразу ж прийняли на посаду бібліотекаря, а з 1757 р. він став викладати географію російською мовою. Про зміст і структуру навчального матеріалу в процесі викладання невідомо. Відомо, що викладаючи географію, підтримував Ломоносовські ідеї в цій науці.

Через два роки став також викладати оптику, а з 1761 р. – експериментальну фізику, значно розширив наявний фізичний кабінет. 1 жовтня цього ж 1761 р. отримав звання професора Московського університету і був направлений директором Казанської гімназії, де через три роки помер (у 1763 р.)

Можна лише припустити, що в процесі навчання у В’юртемберзькому університеті Д.В.Савич отримав тогочасні грунтовні знання з емпіричного (експериментального) природознавства, яке на той час успішно розвивалось, а також із різних розділів географічної науки (загальної і регіональної, картографії).

Так, ще в пізньому Середньовіччі (XV–XVI ст.) в Західній Європі відбулась ломка середньовічного світогляду, а зусиллями італійських географів і картографів спочатку була відроджена антична географія, а потім ця наука досягла в Італії найвищого рівня на той час. Ще в XV ст. була відома книга Біондо – “Ілюстрована Італія” та дві книги Пікколоміні – “Космографія” та “Опис Німеччини”, П.Тосканеллі склав карту світу. В XVI ст. перший історик географії Рамуссіо здійснив 3-томний опис Африки, Азії та Америки. С.Мюнстер у 1544 р. видав свою унікальну “Космографію” з узагальнюючим розділом із математичної географії і п’ятьма розділами описів країн Європи, Азії, Америки і Африки, за що був названий “німецьким Страбоном”. Першу економіко-географічну працю “Опис Нідерландів” видав у 1567 р. італієць Л.Гвіччардіні, вона складалась із галузевої і районної частин, виділялась високим рівнем осмислення матеріалу. Л.Альберті в 1547 р. опублікував “Опис всієї Італії”, іншими авторами були складені описи Африки, Іспанії та Англії. Якраз у XVI ст. в Італії виник термін “statista” – державної людини, чиновника, який для потреб торгівлі займався описами країн і міст. Він став фундаментом формування вже у XVIII ст. окремої галузі знань – камеральної статистики, що послужила основою для розвитку економічної географії.

Цікаво, що в Україні на початку XVIII ст. козацько-старшинський літописець і знавець латинської, німецької та польської мов С.Величко уклав книгозбірник “Космографія” з передмовою як переклад з німецької на українську мову, за яким навчались географії спудеї Києво-Могилянської академії.

Внаслідок здійснення Великих географічних відкрить європейці розширили пізнання території земної кулі в 6 разів, було розвідано 60% усієї суші, а морські шляхи зв’язали всі континенти.

У 1650 р. була видана Б.Вареном книга “Географія генеральна”, яка теоретично обгрунтувала загальну, часткову і практичну географію і за вказівкою Петра І була перевидана російською мовою в 1718 р. На XVIII ст. припав розвиток картографії спочатку фламандськими вченими А. Ортелієм та Г. Меркатором, а потім французькими картографами Г.Делілем і д’Анвілем. У цей час картографія стала провідною частиною географії, поєднуючись із традиційним країнознавством. Одночасно в західно-європейських університетах стали поширюватись погляди економічних ідей В.Петті і А.Сміта, філософські ідеї Е.Канта.У XVIII ст. у Німеччині стала розвиватись політична арифметика (статистичні відомості для потреб державного управління) та камеральна статистика (описове державознавство), творцями якої були німці Б. Ахенваль і А.-Ф. Бюшинг; вона викладалась в усіх університетах і була початком розвитку і поширення в Західній Європі та Росії власне емпіричних економіко-географічних знань. Крім цього, на той час була широко відома французька “Енциклопедія” – підсумок географічних знань до середини XVII ст. та французька комерційна географія. Поширювались ідеї географічного детермінізму та мальтузіанства. Таким чином, на час навчання Д.В.Савича у В’юртемберзькому університеті це була вже солідна географічна та економіко-географічна підготовка, що давала змогу на Батьківщині успішно займатись академічною наукою чи педагогічною університетською діяльністю.