Напрямки та методи етногеографічного дослідження міського населення

Упродовж останніх 100–150 років на Землі різко збільшилася кількість міст і чисельність міського населення, підвищилася його частка в усьому населенні планети, посилилася роль міст в усіх сферах життя суспільства. Відобразивши суттєві структурні зміни в економіці та соціальному житті, процес урбанізації, будучи назагал прогресивним явищем, спричинив багато нових проблем, які десятиліттями зберігають актуальність. Тому більшість сучасних суспільних наук, досліджуючи різні аспекти буття людини та суспільства, часто акцентують увагу саме на місті, міських жителях. Серед великої кількості проблем сучасного суспільного життя, що потребують детального вивчення, належне місце має посісти проблема взаємодії та взаємозв’язку міста й етносу.

Впродовж тривалого періоду в Україні було дуже мало наукових праць етноурбаністичного спрямування. Відсутність ґрунтовних досліджень із цієї проблематики зумовлювалася панівною у Радянському Союзі, до складу якого до 1991 р. входила Україна, офіційною марксистсько-ленінською ідеологією. Ця ідеологія визнавала перевагу класових інтересів над національними, що відвертало увагу від дослідження етнічного складу міського населення й загалом від вивчення етнічних проблем. Марксисти вважали також, що міська культура не є невід’ємною частиною національної культури, а навпаки – суперечить їй, нівелюючи національні традиції. Таке висвітлення проблеми відбувалося у процесі пропаганди псевдонаукової концепції “злиття націй у єдиний радянський народ”, яка слугувала прикриттям процесу швидкої русифікації населення різних національностей колишнього СРСР. Натомість у зарубіжних країнах етноурбаністичні дослідження розвивалися в зовсім інших умовах. Наприклад, у США етнічний склад міського населення привернув увагу науковців ще в 30-х роках ХХ ст., оскільки особливістю цієї країни, як й інших країн Америки, є те, що їхнє населення формувалося за рахунок переселенців з багатьох реґіонів світу, тому характеризується значною етнічною строкатістю. В 70–80-х роках ХХ ст. вивчення етнічних груп у містах набуло актуальності й для країн Західної Європи у зв’язку із міґраціями робітників – вихідців із країн Північної Африки, Туреччини, колишньої Югославії та деяких інших реґіонів.

Безперечно, що у місті значною мірою втрачаються традиційні етнічні риси людини. Проте зникають здебільшого етнічні особливості традиційної матеріальної культури (причому далеко не всі), а загалом етнічне в людині залишається, воно лише переходить у її духовне життя, в її психологію. Існують два взаємопов’язані типи етнічної культури: традиційний сільський тип, в основі якого лежать багатовікові зв’язки селянина із землею, виражені в матеріальній культурі, побуті, традиціях, звичаях; і сучасний урбаністичний тип, який ґрунтується не стільки на зовнішніх етнічних атрибутах, скільки на внутрішньому психологічному усвідомленні етнічного коріння, тобто на етнічній самосвідомості [20, с. 143].

Ще однією важливою перешкодою, що в совєтський період стримувала етнічне вивчення міст, було відведене етногеографії (науковій дисципліні, в межах якої найчастіше вивчають цю проблему) місце серед суспільних наук. У радянській системі суспільних наук етнічна географія розглядалася як етнографічна дисципліна, чи, в кращому випадку, як дисципліна, яка перебуває на стику етнографії та географії [3, с. 81; 13, с. 9]. В. Старовойтова навіть запропонувала виділити окрему субдисципліну – “урбаноетнографію”, яка б вивчала різні етноси у містах [15, с. 6]. Очевидно, що лише етнографічний підхід до вивчення як проблеми просторового розміщення етносів загалом, так і етнічних відносин у містах, зокрема, хоч і є необхідним, але не найважливішим. Швидкий розвиток етногеографії у постсовєтський період одразу ж виявив помилковість віднесення етногеографії до етнографічних наук і засвідчив, що за предметом дослідження та методами дослідження, етногеографія виступає як географічна наука [17]. Зрозуміло, що етнічним вивченням населення міст повинні займатися представники різних наук (етнографії, демографії, історії, соціології), але комплексне дослідження усіх аспектів цієї проблематики неможливе без геопросторового її бачення, тобто без географічного підходу, який дає змогу пов’язати дані різних суспільних наук і дослідити проблему як у локальному та загальнодержавному, так і в глобальному контекстах.

Відповідно до висловлених вище міркувань, метою цієї статті є дослідження наукової сутності проблеми географічного дослідження етнічного складу міського населення (етногеографічного дослідження міського населення). Конкретні завдання статті полягають в тому, щоб розкрити актуальність проблеми, проаналізувати взаємозв’язок між містом та етносом, охарактеризувати головні напрямки етногеографічного дослідження міського населення, дослідити питання методики та методології таких досліджень.Вплив урбанізації на етнічні спільноти є найрізноманітнішим. Почнемо з того, що вона, зазвичай, сприяє ускладненню етнічного складу населення території. Пов’язане це з міґраціями населення, завдяки яким зростають міста. Найбільші з них мають значні ареали міґраційного притягування, що можуть виходити за межі реґіону чи країни, де знаходиться місто, і охоплювати етнічні території декількох етнічних спільнот, завдяки чому і відбувається притік міґрантів різних національностей. Проте міжетнічні зв’язки, неминучі в процесі адаптації декількох етнічних груп у місті, пришвидшують різноманітні етнічні процеси, кінцевим результатом яких здебільшого є поступова асиміляція малих етнічних груп більшими, а отже, зростання етнічної однорідності міста.