Острозький інвентар 1620 року як унікальне економіко-географічне краєзнавче джерело

Впродовж тривалого часу українська історіографія ігнорувала роль і значення елітних груп суспільства. Долаючи усталені стереотипи, сучасна генерація вчених шукає нові методологічні та концептуальні засади у висвітлені української історії. У цьому відношенні показовою є праця Н. Яковенко "Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (К., 1993). Простежуючи еволюцію процесів зародження, формування та розвитку соціальної структури української знаті в епоху середньовіччя, дослідниця цілком слушно зазначає, що досі залишаються абсолютно нез’ясованими питання про участь української шляхти в економічному розвитку держави. Загальноприйнятою залишалася теза про народні маси (в розумінні "низи") як головного виробника матеріальних благ, а відтак - і головну продуктивну силу суспільства. Шляхті ж відводилася роль деструктивної руйнівної сили, яка заради своїх прибутків тільки і робила, що нищила продуктивні сили країни. З погляду сьогоднішнього дня це протиставлення видається до примітивізму спрощеним. Дійсність, реальне життя були набагато складнішими і різнобарвнішими за ці усталені соціологічні схеми. Про це яскраво свідчать матеріали т. зв. Острозького інвентаря 1620 р., складеного ревізорами у зв'язку з необхідністю поділу маєтків князя Олександра Острозького між спадкоємцями. Цей документ зберігається в бібліотеці Наукового закладу Польської Академії Наук “Ossolineum” у м. Вроцлаві (Польща). У кінці XIX ст. його використовували і посилалися на нього у своїх працях такі відомі історики як О. Яблоновський та А.Ю.Ролле (псевдонім Dr. Antoni .J). За свідченнями останнього цей документ на той час налічував 618 ненумерованих аркушів. На жаль, "Інвентар" не дійшов до нашого часу в своєму повному варіанті. На сьогодні він складається не з 618, як про це повідомляв А.Ю.Ролле, а лише з 403 аркушів, тобто третя частина документа вже втрачена. Але навіть і в такому неповному варіанті "Інвентар" становить собою унікальне джерело, у котрому описуються 320 населених пунктів Волині (з них 20 міст і 300 сіл).

У 90-х роках XX ст. друге життя цьому унікальному документові дали львівський дослідник М.Г.Крикун та київський історик І.О Ворончук. Завдяки ряду публікацій, здійснених І.О.Ворончук за матеріалами Острозького інвентаря, зокрема присвячених ролі князів Острозьких у розбудові волинських міст, історії Любара, Острополя та ряду інших, стало можливим ознайомитися з його змістом широкому загалові науковців і краєзнавців. У 2001 р., завдячуючи підтримці відомого історика О.І.Журка. дослідниця видала окремою книжкою українською мовою частину "Інвентаря", що включає відомості про 127 поселень на території сучасної Хмельницької області. Повну ж джерелознавчу характеристику цього документа планується зробити при його оригінальному виданні, котре готується до друку в Інституті української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України.

Інвентар володінь князів Острозьких, як зазначалося вище, було складено напередодні поділу величезної спадщини князя Олександра Острозького між його дочками і пов'язаний з сумними подіями для всього роду Острозьких. Сам Олександр Острозький, молодший син наймогутнішого українського магната Василя-Костянтина Острозького, 1603 р. у 33-річному віці раптово помер за загадкових обставин (за однією з версій його було отруєно). На руках 28-річної вдови, княгині Анни Острозької, залишилося восьмеро дітей. Однак її материнська доля також виявилася досить трагічною. Один за одним у дитячому віці померли троє синів: Василь, Олександр і Криштоф. А двоє старших - Адам-Костянтин і Криштоф, котрі і були власне законними спадкоємцями батьківських багатств і надією всього роду, досягли дорослою віку, несподівано захворіли і померли один за одним у 1618 і 1619 р. р. Після їхньої смерті спадкоємцями стали дочки князя Олександра: Софія Любомирська, Катерина Замойська та Анна-Алоїза Ходкевичова. Для справедливості розподілу маєтків потрібно було спочатку визначити їх економічну вартість. З цією метою і було проведено інвентаризацію володінь земель князів Острозьких.

Взагалі поділу підлягало 620 населених пунктів, з них - 38 міст (не рахуючи частини міста Кракова) і 582 села, а також будинки у Луцьку й Мінську.

Наявність різноманітного статистичного матеріалу інвентаря, який включає детальний опис міст і сіл, наявних у них ремесел і промислів, ярмарків і торгів, сільськогосподарських знарядь, фільварків та їхньої продукції, характер сівозмін тощо, дозволяє проаналізувати стан і рівень розвитку не тільки окремих галузей господарства, але продуктивних сил території в цілому. Поіменний перелік мешканців цих поселень, зазначення роду їхніх занять, повинностей відкриває широкі можливості для краєзнавчого дослідження соціального і економіко-географічного стану волинського регіону на початку XVII ст., вивчення особливостей демографічної ситуації, а представлена в інвентарі мікротопонімічна номенклатура - можливість для вивчення ономастики краю.Матеріали інвентаря дають можливість дещо по іншому подивитися на ряд усталених поглядів щодо часу заснування та шляхів утворення волинських міст у XVI столітті. Так, відомий історик О. І. Баранович притримувався думки, що виникнення міського поселення відбувалося із сільського в результаті поглиблення поділу праці. Матеріали "Інвентаря" свідчать, що село не завжди передувало містові в часі, і часто місто виникало, коли не раніше, то принаймні водночас із сільським поселенням. Отже, "місто, за Ф. Броделем, не завжди було вторинним продуктом".

Дані інвентаря переконливо свідчать, що в епоху середньовіччя за часів князювання Острозьких мали місце обидва шляхи виникнення міст. Осадження нових населених пунктів було складною і досить трудомісткою справою. Адже вони засновувалися на т. зв. "сирому корені", тобто на місці, де ще взагалі не існувало поселення. Спершу потрібно було вибрати й визначити зручне для поселення місце, потім підібрати "осадчих", тобто людей, які мали практично займатися заселенням нового міста чи села, а найголовніше - відшукати і привернути бажаючих осісти на новому місці - "осадників". Щоб останніх привернути на порожні або малозаселені землі, приватні власники надавали їм "волю", тобто пільги, котрі полягали у звільненні нових поселенців від усяких податків і повинностей. Термін "волі" коливався від 12 до 20 років і залежав від умов нового поселення. Як правило, чим небезпечнішим було місце заселення, тим тривалішою була "воля".