Суспільно-географічні засади нового адміністративно-територіального поділу України
Регіональний рівень управління повинен охоплювати територію соціально-економічних макрорайонів, АР Крим та адміністративних областей [9, с. 134-139].
Повний варіант регіональної влади може бути представлений такими губерніями: 1) Столичною з Київським столичним округом, 2) Центральною, 3) Слобожанською, 4) Донецькою, 5) Придніпровською, 6) Причорноморською, 7) Подільською, 8) Карпатською і 9) Волинською.
Головними територіальними їх складниками залишаються АР Крим та 24 адміністративні області. На даний період границі губерній не слід змінювати. Керівником губернії є губернатор з контрольно-управлінськими та координаційними функціями, який повинен підпорядковуватись центру, а з регіональних питань - вище згаданому Міністерству регіональної політики України. Губернатор, як і Президент України, матиме невеликий секретаріат.
Найважливішою одиницею регіонального управління повинна стати адміністративна область, яка має нині чіткі границі і сформовані органи державного управління. За умов надання області такого статусу і відповідних повноважень, вона може забезпечити створення належних умов для життя людей, ефективного використання територіальних ресурсів, розвитку взаємовигідних міжрегіональних виробничих відносин. Саме тут реалізуватиметься принцип відносної економічної самостійності, оскільки тут задовольнятиметься значна частина першочергових людських потреб. Більша ж частина засобів виробництва може бути створена лише на основі міжрегіонального обміну. Області мають бути відповідними соціально-економічними комплексами, збалансованими за головними функціональними підсистемами (природничо-ресурсною, розселенською, виробничою, соціальною, демографічною й екологічною), що матимуть відповідну місцевим умовам і ресурсам загальнодержавну спеціалізацію людської діяльності.
Органом регіонального управління в області повинні залишатись обласні державні адміністрації, які надалі повинні виконувати свої функції при значному скороченні чисельності чиновників.
Основними документами обласного рівня державного управління мають бути: 1) Прогнозно-індикативний план соціально-економічного розвитку; 2) Програма соціально-економічного розвитку; 3) Схема комплексної організації території; 4) Паспорт області та обласного центру. При цьому господарські, наукові, культурні та інші міжрегіональні зв`язки мають постійно змінюватись і розвиватись. В цьому контексті нині викликає запитання так звана Кримська автономія, піднесена до республіканського рівня? Адже за всіма параметрами території і людської діяльності, специфікою географічного положення та історичними традиціями вона в адміністративно-управлінському відношенні є звичайною адміністративною областю із багатонаціональним складом населення. Криму найбільше відповідав би статус автономної області.
Можливий більш економічний (“зрізаний”) варіант регіонального управління в Україні, коли замість 9 губерній і їх губернаторів, на територіальній базі пропонованих соціально-економічних макрорайонів, будуть створені Міжобласні координаційні ради в складі заступників голів обласних державних адміністрацій, яким Кабінет Міністрів (Міністерство регіональної політики) делегуватиме повноваження щодо реалізації загальнодержавних і регіональних програм. При такому варіанті значення областей і обласних державних адміністрацій повинно ще більше зрости. На даному етапі розвитку України будь-які зміни територіальних границь областей недопустимі.
Не менш складним і відповідальним є локальний рівень управління соціально-економічним розвитком, який має забезпечити конкретну реалізацію державних, макрорайонних, обласних та власних рішень на підзвітній території (сільський і міський адміністративні райони, мале місто, селище, село, територіальна громада).
На цьому рівні управління повинно здійснюватись повне регіональне самоврядування. Актуальність місцевої влади зумовлена недавніми подіями Помаранчевої революції, розбалансуванням існуючих форм управління, появою сепаратизму, який має штучне політичне коріння.
На нинішньому етапі перебудови суспільних (у т.ч. територіальних) відносин головним об`єктом управління на локальному рівні на найближчі 5-6 років повинен бути адміністративний (сільський і міський) район. Це базова ланка державного устрою, таксономічна одиниця адміністративно-територіального поділу та досить вже складний господарський комплекс зі своїми особливостями. Зокрема, у його межах формуються територіальні громади (територіальна громада - сукупність жителів, об`єднаних постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними територіальними одиницями або добровільними об`єднаннями жителів кількох сіл, які мають єдиний адміністративний центр) як об`єкти місцевого самоврядування, відпрацьовується методика і техніка реальної взаємодії усіх суб`єктів суспільних відносин на місцевому рівні управління – органів виконавчої влади, підприємств, недержавних організацій і громадськості. Отже, адміністративний район є цілісним державно-муніципальним утворенням, що найповніше відображає сучасний стан реалізації адміністративної реформи. Управлінськими органами у межах сільських і міських районів повинні на певний період залишатись райдержадміністрації з координуючими і контролюючими функціями. Основними документами локального рівня управління мають бути: 1) Прогнозно-індикативний план соціально-економічного розвитку району і райцентру; 2) Схема і проект районного і міського планування; 3) Проект технополісів, технопарків та інших інноваційних форм господарювання; 4) Паспорт району і райцентру.