Історія медичної географії в Україні
Офіційною батьківщиною медичної географії визнано Італію. У XVII ст. італійський вчений Б.Раммаціні увів термін "медична географія" і розкрив зміст цього поняття. Перші праці з медичної географії були опубліковані також за межами України. Таку протирічиву ситуацію (українські вчені дуже близько підійшли до народження нової науки, але не зуміли вчасно використати нагромаджений багаж медико-географічних знань) можна вважати особливістю розвитку медичної географії в Україні.
Одна з перших праць з медичної географії "Узагальнення всезагальної медичної практичної географії" була написана в 1792 р. німецьким вченим Фінке. Він зазначає, що назви "медична географія" заслуговує така праця, в якій, описуючи кожну країну, досліджують
її географічне положення, стан її землі, властивості повітря, води, клімату, продукти харчування її жителів; повідомляють про мораль і звички людей, що впливають на їхнє здоров'я; розповідають про хвороби та засоби їх лікування в цих країнах, - нарешті, повідомляють про все, що необхідно знати про медичний стан кожної країни.
У 1853 р. в Берліні вийшла праця Фуке "Медична географія", у якій дано таке визначення цьому поняттю: медична географія - це наука, що вивчає закони за якими на Землі розподіляються і поширюються хвороби. Фуке розрізняє "географічну нозологію" і "нозологічну географію".
Французький лікар військового госпіталю Буден у праці "Досвід медичної географії" (1843) дав таке визначення медичній географії: "Народження, життя, захворювання і смерть - все змінюється залежно від клімату і грунту, від племені і національності. Ці різноманітні прояви життя і смерті, здоров'я і хвороби, ці неперервні переміни в просторі, що видозмінюються походженням людей, складають спеціальний предмет медичної географії".
В середині XIX ст. медичну географію починають розглядати як галузь загальної географії.
Ще одною особливістю розвитку медичної географії є те, що як медико-географічні знання, так і перші медико-географічні праці переважно належали медикам. Навіть у ХХст., коли географи довели свої права на медичну географію, медики відігравали не останню роль у розвитку цієї науки.
Важливо зазначити, що всесвітньо відомий український паразитолог С.М.Павловський, який створив учення про природну вогнищевість хвороб людини та концепцію про паразитоценози, був президентом Географічного товариства СРСР у 1952-1954 рр.
Пирогов М.І.
Сьогодні доцільно об'єктивно оцінити наукову спадщину відомих українських учених-медиків (М.І.Пирогова, І.І.Мечникова, І.М.Сєченова, Д.К.Заболотного, М.Ф.Гамалії, В.В.Підвисоцького, В.Я.Данилевського, О.Я.Данилевського, О.О.Богомольця та ін.) з позицій медичної географії.
На особливу увагу заслуговує праця ученого-медика С.АЛодолинського "Життя й здоров'я людей на Україні", яка була видана в 1878 р. у Женеві. Наголошуючи на тому, що здоров'я є найкращим добром на світі, С.А.Подолинський зазначає, що воно залежить від обставин життя, насамперед від стану природного середовища (повітря, води, клімату, харчування, рослинного І тваринного світу, взаємодії між ними, між живою і неживою природою). Надзвичайно цінним є те, що цей учений робить спробу визначити такі обставини життя людини, які б не завдавали шкоди її здоров'ю. С.А.Подолинський називає найважливіші параметри, які визначають здоров'я суспільства: смертність, народжуваність, стать, тривалість життя, темперамент і спадковість, дитяча смертність та ін. Не втратили свого значення міркування С.А.Подолинського з приводу значення характеристики українців у вивченні взаємозв'язку "здоров'я - люди". На його думку, розглядаючи роль природного середовища в життєдіяльності українців, треба враховувати все, навіть розташування будинків на вулицях міст. Учений дає перелік і характеристику хвороб, які поширені в Україні (чума, холера, тиф, дизентерія, віспа та ін.), наголошуючи, що від багатьох з них можна позбавитись, якщо докорінно змінити господарські і культурні обставини життя українців. С.А.Подолинський дослідив і роль забезпеченості житлом населення, і значення видів та калорійності його їжі для збереження здоров'я. Сказаного достатньо, щоб зрозуміти, що в особі С.А.Подолинського маємо видатного ученого-медикогеографа, роль якого у становленні медичної географії як науки в Україні важко переоцінити.
Заболотний Д.К.Четверта особливість розвитку медичної географії в Україні полягає у тому, що праці українських вчених представляли перед світовою громадськістю як медико-географічні дослідження і відкриття російських учених. Бути вченим не однієї країни, а кількох є надзвичайно престижним у світі і цей факт можна було б розцінити позитивно, якби це не здійснювалось з метою применшити роль і значення українських вчених, української науки перед світовою громадськістю і роздути до міфічних розмірів роль і значення російської науки. Як приклад можна навести відоме ім'я Данила Кириловича Заболотного (1866-1929) - українського мікробіолога та епідеміолога, якого вважали основоположником епідеміології СРСР. Його праці присвячені, зокрема, вивченню чуми, холери, сифілісу, газової гангрени, дифтерії, черевного та висипного тифів. Заболотний створив учення про природні вогнища чуми, виявив, що носіями збудника чуми є гризуни, встановив шляхи передачі бубонної та легеневої чуми та довів лікувальний ефект протичумної сиворотки. Він керував багатьма протиепідемічними експедиціями, виїжджав для вивчення чуми в Індію, Монголію та інші країни. Д.К.Заболотний був одним із засновників міжнародного товариства мікробіологів. Якийсь час Д К Заболотний жив у Росії: у 1893 році він організував у Петербурзькому жіночому медичному інституті першу в Росії кафедру бактеріології, але більшу частину свого творчого життя він провів в Україні. До 1898 р. Д.К.Заболотний навчався І працював в Україні, в 1920 році він організував першу в світі кафедру епідеміології в Одесі, а в 1929 р. створив Інститут мікробіології та епідеміології в Києві. Належно оцінивши діяльність, вдячні краяни перейменували с.Чоботарка Вінницької області, в якому народився Д.К.Заболотний, у с.Заболотне.