Гроші та розвиток ринкової економіки в Україні
Перехід до політики плаваючого курсу привів до стабілізації як валютного ринку, так і ставок на ринку міжбанківських кредитів.
3. Проблемні питання становлення української економіки та роль грошового сектору в їх вирішенні.
Діючу модель макроекономічної політики було започатковано ще в жовтні 1994 р., коли економіка перебувала під впливом по суті рекордної за світовими стандартами гіперінфляції попереднього року (10256%). У такій ситуації можливість вибору була практично відсутньою. Результативною могла стати лише жорстка монетарна політика. Інших інструментів швидкого подолання гіперінфляції та одночасного поглиблення ринкового вектора реформ не існувало. Ставка робилася на те, що для входження економіки в режим стабілізації та зростання достатньо буде забезпечити 2—2,5% середньомісячної інфляції. Така позиція відповідала не лише основним постулатам економічної теорії, а й накопиченому досвіду країн Центральної та Східної Європи. У Польщі, Угорщині та деяких інших країнах економічне зростання розпочалося при річній інфляції 35—40%. В Україні такий рівень інфляції ціною жорсткого емісійного режиму було досягнуто вже 1996 року. 1997 року інфляція трохи перевищила 10% річних. Однак механізм «низька інфляція — зростання виробництва» не спрацював. Падіння ВВП продовжувалося й минулого року (—3,2%).
Причин, що призвели до такого стану багато. Визначальною з них, як це стає все більше очевидним, є відсутність глибоких реформ у фінансовій сфері, яка в поєднанні з системою грошових відносин детермінує макроекономічну ситуацію. З 1994 по 1996 р. вдалося суттєво знизити дефіцит зведеного бюджету. Він скоротився з 8,9% до 4,9% ВВП. Однак цей процес здійснювався не на основі структурного реформування державних фінансів, а механічно — шляхом штучного утиснення обсягів окремих видатків.
Реформування бюджетної сфери можливе тільки на основі тісної конструктивної співпраці між виконавчою та законодавчою владами. Іншого тут просто не дано. Апогеєм протистоянь у цьому виявився 2000 рік, коли через неузгодженість дій уряду та парламенту було заблоковано виключно значимий пакет законопроектів щодо реформування системи державних фінансів, а сам бюджет прийнято з запізненням на півроку. Усе це не могло не датися взнаки. Дефіцит бюджету знову підскочив до критичної величини — 6,7% від ВВП. Власне, різке загострення фінансової кризи, яка була набагато гострішою, ніж у 1995 та 1996 роках і набула системного характеру охопила фінанси як держави, так і безпосередньо суб’єктів господарювання, пов’язане значною мірою з цією причиною.
До останніх років обсяги бюджету повністю покривалися кредитною емісією Нацбанку, тобто шляхом безакцептного застосування інфляційного податку, основний тягар якого лягав перш за все на малозабезпечені верстви населення та людей з фіксованими доходами. У цьому відношенні обсяг бюджетного дефіциту був певною мірою формальною величиною. Його фінансування гарантувалося механізмом друкування інфляційних грошей. Так, 1992 року, коли бюджетний дефіцит становив 13,8%, за рахунок лише цього джерела було профінансовано 36,3% бюджетних видатків. Це 692,2 млрд. оза. Для порівняння зазначимо, що доходи бюджету від інших податків, зокрема податку на додану вартість, становили 486,7 млрд.крб. а податку на прибуток підприємств — 279,1 млрд. оза.
Останніми роками фінансування дефіциту почало здійснюватися на іншій, більш цивілізованій основі — через механізми фондового ринку. У 1995 р. кредитами НБУ було покрито 81,4% дефіциту зведеного бюджету, 1996 р. — 33,9%. У 1997 р. таке фінансування було вперше повністю припинено. Однак сталося те, чого й слід було очікувати. Параметри фінансового ринку України виявилися недостатніми, щоб покрити сформований 1997 року бюджетний дефіцит у сумі, що перевищила 5,1 млрд. оза. Це позначилося на непомірно високій ставці бюджетних запозичень, яка, як відомо, формується на фондовому ринку шляхом співставлення попиту та пропозиції на відповідні фінансові ресурси.Цю обставину не потрібно списувати на світову фінансову кризу. Ще до кризи у липні 1997 р. Мінфін здійснював запозичення на рівні 29%, тоді як у Росії відповідний відсоток становив 13%, Азербайджані — 12%, Литві — 3%. Фінансова криза в Азії лише загострила цю ситуацію. Впродовж останніх півроку ціна запозичень держави підскочила до 50%. Почав формуватися ефект класичної боргової піраміди. Якщо 1996 року було випущено ОВДП на суму 3,7 млрд. оза., то 1997 року — 11,3 млрд. Станом на 1 квітня цього року обсяг внутрішніх боргових зобов’язань держави (а це в своїй основі короткотермінові облігації) перевищив 13 млрд. оза. Як наслідок, державні запозичення на фондовому ринку з фактора пом’якшення фінансової кризи перетворилися в головний чинник її різкого загострення.
Непокоїть й інше: відбулося фактичне роздвоєння економічного простору на сферу обігу грошового капіталу, який обслуговує дефіцит бюджету й через механізми самозростання поглинає основні фінансові ресурси держави і позбавлений кредитних коштів реальний сектор. Якщо 1994 року за умов високої інфляції частка довготермінових кредитів комерційних банків становила 11,3%, то 1997 року вона не лише не зросла, а, навпаки, впала до 10,6%.