Індексація та дезінфляція
Індексація та дезінфляція
У 80-ті роки ряд країн обрали механізм індексації, щоб пристосуватися до негативних наслідків інфляції. Індексація, як уже відомо, означає, що номінальні доходи громадян змінюються пропорційно змінам цін, тобто індексація є механізмом, за допомогою якого доходи частково або цілком захищені від інфляції. Інакше кажучи, індексація передбачає, що поточні доходи населення збільшуються відповідно до темпу зростання цін у країні за певний період. У разі повної індексації реальні доходи зачищені віл згубного впливу інфляції, а тому життєвий рівень населення не знижується.
Однак індексацію не можна розглядати як метод боротьби з інфляцією. За допомогою індексації можна лише послабили або уникнути окремих негативних наслідків інфляції, але не можна знизити її темпи. Чому ж не можна захистиш всіх учасників національної економіки від інфляції, тобто все проіндексувати? Досвід багатьох країн світу свідчить: що більше прагнуть державні мужі захистити економіку від інфляції через індексацію, то нестабільнішою стає економіка; чим більше суспільство намагається вберегти своїх членів від Інфляції, тим нестабільнішим стає їхне становище. Країни, які повністю індексували все у своїй економіці (Бразилія), не мали великого успіху. Річ у тім, що індексація, по-перше. Розкручує інфляційну спираль. За політики індексації темпи інфляції зростають і вона із помірної може розвинутися у галопуючу, а то й у гіперінфляцію. По-друге, неможливо повністю вберегти від знецінення уci доходи населення. Нарешті, індексація потребує значних державних видатків, що збільшує дефіцит бюджету.
Як уже зазначалося, проблема інфляції, а відтак і антиінфляційної політики є доволі дискусійною - як у наукових, так і в політичних колах. Одні економісти, зокрема монетаристи, вважають, що інфляція є виключно грошовим явищем. Згідно з їхнім поглядом, для її уповільнення потрібно уповільнити темпи зростання пропозиції грошей у національній економіці. Для недопущення інфляції вони пропонують дотримуватися у монетарній! поліції так знаного грошового правила. Згідно з цим правилом, темп зростання пропозиції грошей має дорівнювати темпові економічного зростання, який для більшості розвинутих країн становить 3-5% за рік. Ці економісти не розмежовують заходів інфляційної політики, спрямованої на подолання різних видів інфляції - інфляції попиту та інфляції пропозиції.
Інша група економістів вважає, що рецепти монетаристів є надмірно болісними для суспільства. Ця група пропонує політику доходів, котра, як уже зазначалося, передбачає, що учасники ринкового процесу впродовж певного періоду утримуються від підвищення цін на товари і послуги, а також на фактори виробництва. Політику доходів застосувала низка країн у 70-ті роки, але на думку багатьох економістів, вона була малоефективною.
Економісти основного потоку макроекономіки виходять із того, що інфляція є багатофакторним процесом, тому для боротьби з нею потрібно використовувані широкий арсенал знарядь, який умовно можна подіти на дві групи. Перша група охоплює методи застосування яких дає змогу знизити рівень інфляції порівняно швидко упродовж короткого відтінку часу. Друга група заходів, які нерідко називають антиінфляційною стратегією, спрямована на недопущення інфляції у тривалій перспективі.
Якщо інфляція уже розвинулась то для її подолання нині здебільшого застосовують стримувальну макроекономічну політику, яку нерідко називають дезінфляцією. Політика дезінфляція ґрунтується на можливості вибору між інфляцією та безробіттям у короткостроковому періоді Державні мужі, знижуючи за допомогою монетарної та фіскальної політики сукупний попит, зменшують обсяг національного виробництва, що супроводжується зростанням рівня безробіття. Згідно з кривою Філіпса для короткострокового періоду, зростання рівня безробіття знижує рівень інфляції.
У зв'язку з цим постає запитання, яким обсягом річного реального ВВП має пожертвувати суспільство, щоб знизити рівень інфляції? Економісти часто обчислюють коефіцієнт дезінфляційних утрат, який показує відсоток річного реального ВВП, котрий потрібно принести в жертву задля зниження інфляції на 1%. Для визначення цього коефіцієнта величину зменшення ВВП за певний проміжок часу ділять на величину зниження темпу інфляції за той самий проміжок. Існує кілька оцінок цього показника, але типова оцінка становить 5. Тобто для зниження інфляції на 1% необхідно пожертвувати 5% річного ВВП.
Коефіцієнт дезінфляційних утрат можна виразити через безробіття. Згідно з законом Оукена, зміна рівня безробіття на 1%с змінює ВВП на 2%. Отже, зниження інфляції на 1% потребує збільшення циклічного безробіття приблизно на 2,5%. Цей коефіцієнт можна використані для того, щоб визначати, на яку величину має зрости безробіття задля зниження інфляції. Наприклад дія зниження інфляції на 4% потрібно пожертвувати 20% ВВП. Відповідно таке зниження інфляції потребує збільшення циклічного безробіття на 10%.Величина коефіцієнта дезінфляційних утрат дає змогу судити про те, доцільне чи недоцільне подальше проведення антиінфляційної політики. Якщо цей коефіцієнт порівняно високий, то урядові, очевидно, слід утриматися від заходів щодо уповільнення темпів інфляції, віддаючи наприклад, перевагу індексації доходів населення. Низьке значення коефіцієнта дезінфляційних утрат свідчить про ефективність антиінфляційної політики і доцільність її продовження.