Нобелівські премії у галузі економіки
Офіційна назва Нобелівської премії у галузі економіки – «Премія Центрального банку Швеції в галузі економіки пам’яті Альфреда Нобеля». 27 листопада 1895 р., за рік до смерті, шведський інженер-хімік Альфред Нобель підписав заповіт, що мав би втілити певні цілі, яким він присвятив так багато у своєму житті. А. Нобель обумовив у ньому, що найбільша частина його спадщини, більш ніж 31 мільйон шведських крон (сьогодні приблизно 1500 млн. крон, або 163576880 євро), повинна бути конвертована в інвестиційні фонди. Дохід від інвестицій мав розподілятися щорічно на п’ять рівних частин як премії тим, «хто протягом попереднього року приніс найбільшу користь людству». Премію мали присуджувати за досягнення у таких галузях, як: фізика, хімія, фізіологія або медицина, література та за діяльність у зміцненні миру.
Премію за досягнення в економічних науках заснував Центральний банк Швеції у 1968 р. під час святкування свого трьохсотріччя на основі безстрокових економічних зобов’язань. Королівська шведська академія наук уповноважена визначати нагороду відповідно до тих принципів, за якими присуджували Нобелівські премії з 1901 р.
Процес відбору лауреатів базується на тих принципах, що й для інших Нобелівських премій. Щороку Академія отримує близько 250 номінацій, що, як правило, охоплюють коло кандидатів, кількість яких становить близько ста чоловік. Від п’яти до восьми членів відбіркового Нобелівського комітету з присудження премії в економіці академічної комісії розглядають дослідження потенційних кандидатів. Комітет з присудження премій представляє результати обговорення та пропозицію про нагороду в Комісію суспільних наук академії у вигляді звіту з детальним оглядом діяльності головних кандидатів, висунутих на отримання премії. Звіт містить аргументи на підтримку пропозицій та включає всі наукові праці фахівців, які претендують на премію. На заключному засіданні Академії роблять остаточний вибір лауреатів. Премії присуджують у таких напрямках економічних наук: теорія загальної рівноваги, макроекономіка, мікроекономіка, міжпредметні дослідження, нові методи економічного аналізу.
Найперша Нобелівська премія в економіці була присуджена в 1969 р. і розділена між ученими Раґнаром Фрішем (Норвезький університет, м. Осло) і Яном Тінберґеном (Нідерландська школа економіки, м. Роттердам) за розробку і застосування динамічних моделей для аналізу економічних процесів, за їхню дослідницьку роботу в галузі економетричного моделювання, тобто інтеграції економічної теорії і статистичних методів. Тоді як Р. Фріш розробляв загальні методи динамічного й економетричного аналізу, Я. Тінберґен був першим у застосуванні цих моделей емпірично. Згадані дослідники відіграли також провідну роль у розробці офіційної теорії зв’язку між інструментами і цілями економічної політики. Вони надали цій теорії форми, сприятливої для емпіричного визначення кількості та статистичного тестування. Р. Фріш ґрунтував свій аналіз частково на системі національних рахунків для Норвегії, так званій «oekosirk system» (потоки доходів і витрат), тоді як головне досягнення Я. Тінберґена полягало у розробці статистичних тестів для доведення реалізму альтернативної теорії економічного циклу.
Найперші Нобелівські премії були присуджені за особливі досягнення у галузі макроекономіки. В 1970 р. американець Поль А. Самуельсон із Масачусетського технологічного інституту (Кембридж) отримав другу премію за розробку статичної і динамічної економічної теорії та вагомий внесок у вдосконалення економічного аналізу. Подальших 20 років премії надавали у галузі макроекономіки. І лише з 1990-их рр. нагородами були відзначені результати діяльності у галузі мікроекономіки. Так, у 1992 р. американський економіст Гарі Беккер із м. Чикаго отримав Нобелівську премію за розширення галузі економічного аналізу аж до аспекту людських взаємовідносин, включаючи при цьому неринкові відносини. Цей учений працював на межі економіки і соціології, досліджуючи, зокрема, сім’ю. Він аналізував не лише «економічний» бік у поведінці членів сімей – праценавантаження, споживання, домашнє виробництво і заощадження, а й такі недосліджувані раніше чинники, як освіта, шлюб, народження дітей, розлучення тощо. Г. Беккер також показав, як економічні причини впливають на вибір у цих сферах, і проаналізував «соціальну взаємодію» між індивідуумами поза ринковою системою.Останні Нобелівські премії в економіці були присуджені за аналіз ринків з асиметричною інформацією. За попередніми моделями у галузі мікроекономіки припускали, що всі учасники ринку є однаково поінформованими. Однак реальність завжди відрізняється від теорії, тому продукція нижчої якості може витісняти продукцію вищої якості. У 2001 р. Премія Центрального банку Швеції в галузі економіки пам’яті Альфреда Нобеля була розділена між Джорджем А. Акерлофом з Каліфорнійського університету (США, м. Берклі), Майклом А. Спенсом із Стенфордського університету (США, м. Стенфорд) і Джозефом Е. Стігліцем з Колумбійського університету (США, м. Нью-Йорк). Протягом 1970-их рр. ці лауреати розробили фундаментальні положення загальної теорії ринків із асиметричною інформацією, застосування якої надзвичайно широке – від традиційних сільськогосподарських ринків до сучасних фінансових. Таким чином, внесок науковців – це основа сучасної інформаційної економіки.
Визнання мікроекономіки як науки має кілька підстав. Сучасні моделі прийняття рішень більше не є абстрактними, оскільки з 1980-их рр. вони адаптовані до реальності. Значення мікроекономіки значною мірою зросло. У 1990-их рр. більш ніж половину Нобелівських премій було присуджено економістам, які аналізували поведінку індивідуумів на товарних і фінансових ринках. На той час у світі виникли нові проблеми: високий рівень безробіття, некерованість ринків, соціальні реформи, тому вищеназвані моделі стали необхідними для знаходження конкретних рішень у цих сферах.