Поняття відкритості економіки. Показники та проблеми ефективності відкристої економіки. Поняття"Голландської хвороби"

Поняття «відкрита економіка» протиставлялося замкненій (автаркічній) економіці. Це поняття пройшло певний шлях розвитку по мірі поглиблення інтернаціоналізації господарчого життя. В перші післявоєнні два десятиліття під відкритістю розуміли певне значення (як правило, більше 10%) експортної та імпортної квоти (в % від ВВП). При цьому спільної думки про країни, які можна включити в аналіз, не існувало. Хоча суворої закономірності немає, но все ж таки, якщо інші умови є рівними, чим країна менша, тим в неї більша відкритість господарства. Це пояснюється як незначною в порівнянні з великими за чисельністю населення та площею країнами диверсифікацією галузевої структури їхнього господарства, так і вузькістю національного ринку збуту (при однаковому рівні платоспроможності населення порівнюваних країн). При порівняно однаковому рівні розвитку виробничих сил відкритість економіки країни тим більша, чим менший економічний потенціал країни, приміром, сумарний ВВП. Серед факторів відкритості економіки важливу роль відграє диверсифікованість галузевої структури господарства. Значна питома вага базових галузей призводить до меншої залученості такого господарства у міжнародний розподіл праці, якщо ж провідними галузями є, наприклад, машинобудування та хімічна промисловість, залученість до МРП зростає. Необхідно відзначити, що поняття відкритості поширюється не тільки на зовнішню торгівлю. Всього виділяють 3 ключових канали, що пов'язують національні економічні системи зі світовим господарством: зовнішня торгівля, рух капіталу та взаємообмін національних валют. Для визначення відкритості через канал “рух капіталу” запроваджено показник “фінансової відкритості” економіки – це відношення припливу (імпорту) та відпливу (ексопрту) капіталу до ВВП. Соколов та Шишков запропонували показнк, що дає повне уявлення про міру відкритості національної економіки. Такий показник повинен охоплювати всі види зовнішньоекономічних зв'язків. Для цього треба визначити універсальний чисельник дробу: на їхню думку, таку роль може відігравати загальний обсяг надходжень або платежів країни. Будь-який економічний контакт країни з зовнішнім світом опосередковується переміщенням грошей через кордон. Для розрахунку сумарного обігу зовнішньоекономічних операцій пропонується використовувати всі статті базисного платіжного балансу, сумуючи вартість імпорту товарів та послуг, а також довгострокові зарубіжні інвестиції. Можна, навпаки, взяти сумарний приплив фінансових коштів до країни за аналогічними статтями,а можна використовувати і сумарний обіг,тобто суму платежів та надходжень,поділену навпіл. У економічно розвинених країн частка обігу товарів становить 60-68%,частка обігу послуг 6-12%, довгострокові інвестиції 15-30%.Іншим важливим напрямом виміру відкритості економіки є коефіціент еластичності зовнішньоторгівельного обігу відносно ВВП. Коефіціент еластичності дає оцінку тенденцій росту відкритості. При цьому, оскільки показник росту зовнішньоторгівельного обігу не відображає різноспрямованих зсувів у експорті та імпорті, окремо досліджуються коефіцієнти для експорту та імпорту. Якщо протягом тривалого часу значний експорт не доповнюється відповідним великим імпортом, що впливає на структуру господарства та економічне зрсотання країни, то це є проявом скоріше автаркічної тенденції. Значне переважання імпорту над експортом протягом тривалого часу також не завжди свідчить про відкритий характер економіки, так як це може бути досягнено завдяки кредитам, субвенціям, переведенню прибутку з-за кордону тощо. За динамічного підходу величина коефіцієнту еластичності експорту/імпорту більше 1 свідчить про збільшення відкритості економіки, менше 1 – про збереження відкритості у незмінному стані. Даний показник слід розглядати у сукупності з абсолютним рівнем зовнішньоторгівельного обігу, приміром, на душу населення. Якщо цей показник досяг величини, з якої зовнішньоекономічні зв'язки починають стимулювати економічне зростання та впливати на структуру виробництва, то навіть за коефіцієнта еластичності дещо більше за 1 відкритість економіки збільшується порівняно швидко. Якщо ж вихідний рівень зовнішньоторгівельного обігу ще не досяг цього рівня (границі), то розвиток зовнішньоекономічних зв'язків країни йде повільно, що затруднює отримання користі, яку дає відкрита економіка. В період подолання економічної відсталості та створення мінімального промислового комплексу з точки зору відкритої економіки важливо, щоб коефіцієнти еластичності експорту та імпорту (особливо експорту промислових товарів по відношенню до валової продукції промисловості) були вище 1. Окремий напрям аналізу відкритості господарства країни становить дослідження її валиву на формування структури виробничої та невиробничої сфери, стимулювання економічного та соціального розвитку. В цьому плані цікавий приклад досягнення високої експортної квоти за рахунок інтенсивної розробки природних ресурсів, високі цін на які дозволяють країні отримувати прибутки на світовому ринку. В результаті може виникнути проблема, що отримала назву “голландської хвороби”. Історія проблеми така: зі зростанням видобутку та експорту природного газу у Північному морі в період швидкого зростання цін на газ Голландія потрапила у ситуацію, коли значне зростання прибутків за рахунок видобувної галузі призвів до падіння виробництва та експорту обробної промисловості. Вважається, що “голландська хвороба” вразила свого часу Великобританію, Австралію, Мексику та ряд інших країн, де відбувалася інтенсивна розробка нових родовищ. Сировинний експорт відтягує ресурси з промисловості та призводить до деіндустріалізації. Проблема відкритості тісно пов'язана з проблемою втручання держави у зовнішньоекономічну сферу. В багатьох дослідженнях доведено, що будь-яке обмеження вільної торгівлі у вигляді сприяння державою окремим галузям є в кінцевому підсумку задоволенням групових економічних інтересів за рахунок всього суспільства.ПРИНЦИПИ АБСОЛЮТНИХ ТА ПОРІВНЯНИХ ПЕРЕВАГ У СВІТОВІЙ ТОРГІВЛІ. Систематичні дослідження в цій області почалися з епохи меркантилізму – з 16-18 століття у Європі. Меркантилісти вважали, що джерелом багатства є сфера обігу, а не сфера виробництва, багатоство ототожнювалося із грошима. Вони казали про необхідність переважання в національному господарстві експорту над імпортом. Наприкінці 18 століття меркантилістський підхід з великим трудом поступився місцем фрітрейдерству, принципом якого була повна свобода торгівлі. Але залишалося відкритим питання про баланс виграшу та шкоди від зовнішньої торгівлі для конкретної країни, тобто питання державного регулювання зовнішньоекономічних зв'язків. Адаму Сміту належить принцип абсолютних переваг, що пояснює механізм зовнішньоекономічних зв'язків. Його роздуми зводяться до думки, що жодній країні немає сенсу прагнути до виробництва кожного товару, не рахуючись із можливістю більш вигідного придбання його за кордоном. У «Багатстві народів» він висміював страх перед зовнішньою торгівлею, порівнюючи нації з сімейними (натуральними) господарствами. Він вважав, що треба ввозити ті продукти, які можна купити в іншій країні за дешевшу ціну, а вивозити ті товари, що виробляються на основі певних абсолютних переваг. Слабке місце його роздумів полягало в тому, що йому не вдалося спростувати відоме твердження, що обмеження імпорту (збільшення експорту) призводить до створення нових робочих місць. Він підтримував також обмеження зовнішньої торгівлі з потенційним противником. Давід Рикардо на початку ХІХ століття зміцнив докази на користь вільної торгівлі. Він логічно довів, що зовнішня торгівля корисна для кожної нації (країни), навіть якщо вона не посідає абсолютні переваги або, навпаки, має абсолютні переваги в світі у виробництві всіх товарів. Важливо тільки, щоб була різниця у видатках виробництва, тобто була порівняна перевага. Таким чином, джерелом вигідності зовнішньої торгівлі може бути тільки різниця у видатках виробництва товара, поза залежністю від абсолютних розмірів цих видатків. Рикардо наводить такий приклад: виробництво певної кількості вина у Португалії вимагає праці 80 чоловік протягом року, а сукна – 90 чоловік; тим часом в Англії для виробництва тієї ж кількості вина потрібно 120 чоловік, а сукна – 100 чоловік. Португалії буде вигідно вивозити вино в обмін на сукно, хоча імпортоване Португалією сукно могло бути вироблене в самій Португалії з меншою кількістю праці, аніж в Англії. Справа в тому, що, перемістивши працю та капітал з виробництва сукна у виноробство – галузь, в якому вона має великі порівняні переваги перед Англією, Португалія шляхом обміну на вино може отримати сукно, витративши працю лише 80 чоловік, тобто заощадити працю 10 чоловік. Цей обмін буде вигідний для Англії, так як, зосереджуючи свої зусилля на виробництві сукна, вона може в обмін на сукно отримати певну кількість вина, витрачаючи працю не 120, а лише 100 чоловік. Таким чином, вона заощадить працю 20 чоловік. В принципі спеціалізація може бути вигідна навіть відсталій країні, так як така країна все-таки отримує при цьому товари дешевше, ніж могла б їх сама виробляти. Конкуруючі один з одним продавці купують товари там, де вони дешеві, і продають там, де вони дорожче. Обмін може бути, звісно, нееквіалентним, але все ж таки взаємовигідним. Порівняна перевага залежить тільки від співвідношень продуктивності. Д. Рикардо показав, що навіть якби робоча сила (або взагалі ресурси) в одній з країн (Англія) була більш продуктивна, аніж в іншій (Португалія), в обох галузях (текстильній та виноробній), то і в цих умовах торгівля теж була б взаємовигідною. Послідовники Рикардо розвивали його закон порівняної переваги в декількох напрямах. Зокрема, для поглиблення доведення використовувалися так звані криві виробничих та зовнішньоторгівельних можливостей. З їх допомогою для кожної країни можна відобразит всю множину комбінацій обсягів випуску та зовнішньої торгівлі різними товаравми, що можливі при «повному і найефективнішому» використанні її ресурсів – наявні задані запаси економічних ресурсів, повна зайнятість, задаа технологія, країни розрізняються ресурсами розвитку, світ складається з 2 країн, продається два види товарів, інтенсивність використання факторів для кожного блага різна, постійні альтернативні видатки виробництва, смаки людей ідентичні. Закон порівніних переваг Д. Рикардо: взаємовигідна спеціалізація між двома країнами можлива до тих пір, поки внутрішні співвідношення видатків для будь-яких двох продуктів розрізняються. Окремі дослідження вважають, що під впливом стратегії транснаціональних компаній у розміщенні своїх виробництв спеціалізація країн стала визначатися не відносними, а абсолютними перевагами, що веде до відроджання теорії абсолютних переваг Адама Сміта.ОСНОВНІ ТЕОРІЇ СПІВВІДНОШЕННЯ ФАКТОРІВ ВИРОБНИЦТВА В СИСТЕМІ СВІТОВОЇ ТОРГІВЛІ. З розвитком та ускладненням структури світового господарства у першій третині ХХ століття з'явилася теорія торгівельних потоків, розвинута шведським економістом Хекшером та його учнем Оліном – модель Хекшера-Оліна, яку згодом математично обгрунтував Самуельсон. Сутність її полягає в тому, що з ускладненням fструктури світових обмінів з'являється необхідність враховувати не тільки рівень видатків, але й їхню структуру, тобто не можна ігнорувати історично зумовлене співвідношення капітало-, матеріало-, енерго- та трудоємності в залежності від характеру виробництва. Їхня модель в короткій формі формулюється так: країни експортують продукти інтенсивного використання надлишкових факторів, а імпортують продукти інтенсивного використання дефіцитних для них факторів. Виходить, що за моделлю Хекшера-Оліна трудомісткі галузі повинні бути розташовані у країнах з дешевою робочою силою, енергомісткі – в країнах з надлишком енергоресурсів тощою В цілому структура зовнішньої торгівлі узгоджується з висновками моделі, що свідчить на її користь; одначе модель виявила істотні недоліки, зокрема, пов'язані з невідповідністю змін у структурі торгівлі та забезпеченості факторами виробництва. Наприклад, у ФРН та Великобританії великими темпами зростала чисельність персоналу, а позиції їх у 70-ті роки в торгівлі технічно складною промисловою продукцією погіршилися. Тим часом у Франції при незначному розширенні зайнятості відбувалося прямо протилежне – зміцнення позицій за техномісткими товарами. Ще одна з суперечностей моделі полягає в тому, що за поступового вирівнювання структур забезпеченості факторами повинне відбуватися, наприклад, зниження стимулів до торгівлі між промисловими країнами, але цього не відбувається. Навпаки, перехресні потоки капіталів та аналогічних товарів (внутрішньогалузевий обмін) між країнами, близькими між собою в економічному, культурному та іншому відношенні перетворилися у найбільш динамічну складову міжнародних економічних відносин. Це стосується насамперед розвинених країн. Правда, схожі товари – зовсім не ідентичні. В цьому випадку обмін різновидами товарів задовільняє сучасний дуже диференційований попит. Ці та інші явища не зовсім вкладаються у модель Хекшера-Оліна. Одну з суперечностей моделі освітив В. Леонтьєв, і вона була названа “парадоксом Леонтьєва”. Парадокс у тому, що трудомістка продукція виробляється (і експортується) в США з найдорожчою робочою силою. За надлишку капіталу США продавали іншим країнам трудомісткі товари в обмін на відносно капіталомісткі. Ні Леонтьєв, ні інші економісти не змогли розгадати цей парадокс, але є підозри, що до нього призвела висока наукомісткість виробництва.