Розвиток феодальних відносин у країнах Західної Європи та Візантійській імперії

У VШ – ІХ ст. аграрні відносини пройшли складну еволюцію, пов’язану з посиленням ролі держави в економічному житті. Король Карл Мортелл (714-751) провів військово-аграрну реформу, якою надав воїнам-рицарям пожиттєві земельні наділи – бенефіції – за умови виконання ними військової служби. Так склалось бенефіціальне –умовно-службове землеволодіння, яке ґрунтувалося на сеньойоріально-васальних відносинах. В ІХ ст. васальна служба стала спадковою. Бенефіцій перетворився на лен – основну найпоширенішу форму землеволодіння доби середньовіччя. Феодальне господарство утверджувалось і розвивалося в межах маєтку – сеньйорії (кілька сотень гектарів). Земля поділялася на домен, де господарював сам землевласник та селянські наділи. Із зростанням великого землеволодіння формувалося феодально залежне селянство: серви (нащадки колишніх рабів, колонів), вільні франкські солдати, дрібні галло-римські землевласники.

Були поширеними прекарні угоди, згідно з якими земля вільного дрібного власника відчужувалась на користь сеньйора чи церкви, а потім поверталася селянинові в пожиттєве користування як земля, видана на прохання. Угоди передбачали обов’язки сеньйорів щодо селян.

Отже, в V – ІХ ст. у Франкській державі сформувалася класична форма феодального службового землеволодіння та сеньйоріально-селянських відносин. Дрібне господарство франків витіснило феодальний маєток сеньйора – замкнуте натуральне господарство, власник якого мав усю повноту влади на своїй території.

Своєї зрілості феодальні відносини досягли в країнах Західної Європи в ХІ – ХV ст.. Панувала феодальна земельна власність трьох типів: – королівська, світська, церковна.

З ХШ ст. у Франції, а потім і в інших країнах починається криза панщинної системи. Феодали здійснили масовий перевід закріпачених селян із панщини на натуральний, а згодом – на грошовий оброк (“комутація ренти”).

У ХІV – ХV ст. феодальні господарства втягуються у товарно-грошові відносини. З’являються нові економічно-правові форми взаємовідносин між феодалами і селянами – оренда, найм, орієнтовані на ринок.

3. Виникнення і формування феодальних відносин у

Візантійській імперії.

В 395 році н. е. Римська імперія розпалася на 2 частини – східну і західну. Західна Римська Імперія була більш розвиненою в господарському відношенні, але в кінці ІV ст. господарський і культурний центр став все більше переміщуватись на схід. Столицею Східної (Візантії) імперії стало м. Константинополь. Проіснувала до 1453 року (впала під натисками турків).

В боротьбі з великими землевласниками вільні колони (основна маса сільськогосподарського населення) потрапляли в економічну залежність і перетворювались у приписних орендарів – енапографів. Вони орендували чужу землю і майно, але вільно нею розпоряджатись не могли. Квазиколони могли з дозволу господаря продавати свої земельні ділянки. Вільне селянство було об’єднане в сусідську общину – митрокомію. Генезис феодалізму досяг найбільших успіхів у VІ ст. (за часів правління імператора Юстиніана (527-565)).

Члени митрокомії мали право приватної власності на землю. В VІІ ст. відбувався процес розшарування селян: апори – зубожілі селяни, які здавали свою землю в оренду, стратеотипи – селяни, які одержували за службу землю і платили лише поземельний податок, парики – раби, нащадки колонів, збіднілі вільні общинники. Їх можна було продавати (і не обов’язково з землею), дарувати. Власнику від їх експлуатації діставалось 30-45% прибутку.

Наряду з вотчинним одержало розповсюдження умовне феодальне землеволодіння (пронія). Проніари перетворювалися у справжніх ленників, так як їх земля ставала спадковою. У VШ – ІХ ст. зростає власність військової і цивільної знаті.

Існували три форми великого землеволодіння:

– приватне феодальне;

– церковно-монастирське;