Геолого-геофiзичне та радiоекологiчне обстеження Київського мiжрегiонального об'єднання «Радон» з метою визначення стану його екологiчної безпеки
Однією з ознак інтеграційних процесів стало приєднання України та підписання нею ряду міжнародних договорів в галузі ядерної та радіаційної безпеки.
Так, 5 травня 1993 р. Україна підтвердила своє членство у Конвенції про фізичний захист ядерного матеріалу, 16 листопада 1994 р. Україна приєдналась до Договору про нерозповсюдження ядерних матеріалів як без’ядерна держава, 12 липня 1996 р. Україна приєдналась до Віденської конвенції 1963 р. про цивільну відповідальність за ядерну шкоду. Однією з перших Україна поставила свій підпис під Конвенцією про ядерну безпеку, Об’єднаною Конвенцією про безпеку відпрацьованого ядерного палива та безпеку радіоактивних відходів, Протоколом 1997 р. про внесення змін до Віденської конвенції 1963 р. про цивільну відповідальність за ядерну шкоду, Конвенцією про додаткову компенсацію за ядерну шкоду.
Першим кроком на шляху створення власного ядерного законодавства стало затвердження Верховною Радою України 24 січня 1994 р. Концепції державного регулювання безпеки та управління ядерною галуззю в Україні.
Прийняття на засадах, проголошених зазначеною Концепцією, у 1995 р. Законів України “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” та “Про поводження з радіоактивними відходами” створило підгрунтя для розвитку законодавчої та нормативної бази регулювання безпеки використання ядерної енергії у відповідності з кращою світовою практикою та з сучасними інтеграційними тенденціями, проголошеними Конвенцією про ядерну безпеку.
19 листопада 1997 р. був прийнятий Закон України “Про видобування та переробку уранових руд”.
Задля забезпечення імплементації положень Віденської конвенції про цивільно-правову відповідальність за ядерну шкоду, включаючи обов’язкове страхування відповідальності оператора за ядерну шкоду, 3 грудня 1997 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон України “Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів у зв’язку з приєднанням України до Віденської Конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду”.
14 січня 1998 р. Верховна Рада прийняла Закон України “Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань”. Цей Закон спрямований на забезпечення захисту життя, здоров’я та майна людей від негативного впливу іонізуючого випромінювання, спричиненого діяльністю, пов’язаною з використанням ядерних установок, джерел іонізуючого випромінювання будь-яких типів, включаючи радіоактивні відходи, а також у випадках радіаційних аварій шляхом здійснення запобіжних та рятувальних заходів з радіаційного захисту і з компенсації та відшкодування радіаційної шкоди.
1997 р. знаменувався ратифікацією двох міжнародно-правових актів - Конвенції про ядерну безпеку та Угоди між Україною і МАГАТЕ про застосування гарантій у зв’язку з Договором про нерозповсюдження ядерної зброї. Обидва міжнародні договори були ратифіковані Верховною Радою України 17 грудня 1997 р.Ратифікувавши Конвенцію про ядерну безпеку, Україна підтвердила свою прибічність принципам культури ядерної безпеки і забезпечення їх виконання на практиці (тобто безпечна робота АЕС, а не робота АЕС взагалі), готовність до відкритого діалогу з конкретних питань безпеки ядерних установок та пошуку оптимальних рішень (адже, згідно зі статтею 6 Конвенції навіть у випадку, якщо подальша експлуатація певного блоку не може бути безпечною, ніхто не збирається примушувати Україну до зупинки цього блоку, поки для цього не створені певні економічні та соціальні передумови).
В процесі підготовки до ратифікації Конвенції Мінекобезпеки був проведений аналіз чинних законодавчих та нормативних актів, рішень, що приймались органами державної виконавчої влади різних рівнів, виконання цих рішень, а також поточного стану ядерно-енергетичної галузі та безпеки атомних електростанцій України з точки зору Конвенції про ядерну безпеку. В рамках цієї роботи також були отримані відповідні консультації від регулюючих органів Франції та Швеції. Цей аналіз показав наявність двох проблем, що потребують законодавчого врегулювання.
Перше. Внаслідок недосконалості законодавства і нормативної бази процес ліцензування де-юре суттєво відрізняється від загальноприйнятого в світі. Згідно з формулюваннями Законів України “Про використання ядерної енергії” та “Про підприємництво”, відповідних постанов Кабінету Міністрів, об’єктом ліцензування є підприємницька діяльність, а не використання ядерної енергії. Так, у загальноприйнятій практиці (що відображено і Конвенцією) ліцензія видається експлуатуючій організації (оператору) на ведення всіх видів діяльності на певному етапі життєвого циклу ядерної установки (вибір майданчика, спорудження, введення в експлуатацію, експлуатація - на цьому етапі з певною періодичністю здійснюється переоцінка безпеки і ліцензія поновлюється чи видається повторно, зняття з експлуатації). Процес ліцензування ядерних установок ніколи не обмежується певним терміном розгляду матеріалів, бо підставою для ліцензування слугує оцінка регулюючим органом, з точки зору забезпечення безпеки, поданих заявником (який стане експлуатуючою організацією після отримання ліцензії) звіту з аналізу безпеки ядерної установки, програми забезпечення якості та інших документів, що містять достатні підтвердження того, що ядерна установка не становитиме загрози для суспільства та довкілля. Заходи, що забезпечують впевненість у тому, що діяльність інших суб’єктів (проектних організацій, постачальників обладнання тощо) не призведе до неприйнятного зниження рівня безпеки, є складовою частиною програми забезпечення якості, яку має реалізувати експлуатуюча організація, а також реалізуються через такі форми дозвільної діяльності як сертифікація, ліцензування тощо.