Історія формування та еволюція екологічної думки

Екологія виявляється природною і гуманітарною наукою. Як природна наука, вона не може виключити людину, а як гуманітарна - вона не може бути відокремлена від природи.

Історія еволюції екологічної думки досить чітко розподіляється на три частини: людська та міська екологія (Чікагська школа) у 1920 - 30 -х роках, соціологія екологічних проблем, котра розвилась спочатку у США, потім у Західний Європі і СРСР у 1970 - 1989 -х роках, екологічна діяльність, яка виникла у кінці 1980-х років під впливом серії доповідей Римському Клубу, ідей комісії ООН по середовищу і розвитку («Наше спільне майбутнє»), а також внаслідок необхідності соціальної ігтерпретації глобальних змін у біосфері під сукупним впливом індустріалізації, урбанізації і росту народонаселення планети (скорочення озонового шару, парникового ефекту і сукупного скорочення лісів - основних виробиків кисню на Землі).

Чікагська школа, використовуючи ідеї нової (тоді!) науки екології, стверджувала, що просторово-часові взаємовідносини людських істот детермінуються селективними, дистрибутивними і акомодативними силами середовища мешкання (Р. Макензі). Ідеї Р. Парка, Ю. Берджеса і Р. Макензі пізніше розвили ортодокси школи А. Хоулі, Г. Теодорсон та інши. У Росії ідеї «міста-організму» розвивали А. Диканьський, у 1920 0 30-х роках М. Мілютін, О. Сабсович та інши теоретики «соціалістичного міста-саду».

У 1960-х роках як реакція на структурно-функціональний аналіз, біхевіоризм та символічний інтеракціонизм, які елімінували з-проміж своїх побудов будь-які матеріальні (фізичні) явища, виникла соціологія екологічних проблем. Це насамперед концепція «екологічного комплексу», яка вивчала взаємовідносини між населенням, соціальною організацією, технологією та середовищем (О. Дункан). У більш досконалому вигляду цей підхід був використан у доповідях Римскому Клубу 1972, 1992 років (Д. Мідоуз та інши), в концепції міський динаміки (Дж. Форрестер). Повсюдно розвивалася екологія окремих проблем - міста і регіону, наслідків забруднень і екологічних злигоднів, екологічної свідомості, процесів екологізації культури і способу життя і, звичайно, екологічні рухи. У СРСР особлива увага приділялась проблемам формування екологічної свідомості і громадської думки, екології міста і альтернативних поселень, громадянських природозахисних ініціатив (О. Баранов, Д. Кавтарадзе, М. Лауристін, Е. Орлова, М. Хейдметс, О. Яницький).

Розвиток екологічної думки у 1980 - 90-і роки має своїм теоретичним фундаментом «Нову екологічну парадігму» (Р. Данлеп, У. Катон, Л. Мілбрес, О. Яницкий та інши), яка фіксує непереборену залежність людини і соціальних систем від стану біосфери. Ключова проблематика - глобальні середовищні зміни антропогенного походження та їх соціокультурна інтерпретація.

«Нова екологічна парадігма» (НЕП) - теоретичний фундамент сучасної екологічної діяльності. Головні постулати: люди, що володіють винятковими властивостями (культура, технології), залишаються проте одніми з багатьох живих істот - взаємозалежних і включених до глобальної екосистеми, біосфери; людська діяльність уплітана у складну сітку причинно-висновочних і зворотних зв`язків природної тканини; суспільство живе у кінцевому біофізичному середовищі, що накладає серйозні обмеження на його діяльність; винятковість людини як культурної істоти не скасовує законів біосфери (Катон, Данлеп, 1980). Протилежна їй парадігма, що заперечує названі обмежнння, одержала назву «Парадігми людської винятковості».Поява НЕП стимулювала артикуляцію «Домінуючої соціальної парадігми» (ДСП), теоретичною основою якої з`являються антропоцентризм, технократизм і «історичний ортимізм». У темі дається розгорнене зіставлення НЕП/ДСП по таким критеріям, як: самоцінність природи, екстенсивний економічний ріст/ якісний розвиток, рівень соціально-припустимого риску, направлення і характер соціальних змінювань в суспільстві, принципи людських взаємовідносин, політична структура суспільства і розуміння екологічної політики (О. Мол, Г. Спаргаарен, Р. Данлеп, Л. Мілбрес, О. Яблуков).

Для авторитарних режимів і суспільстів «переходного типу», яким з`являється сьогодні Україна, повинні існувати парадігми, які адекватно відображують їх соцієтальну специфіку. У зв`язку з цім викладаються принципи побудови парадігм «Системної винятковости» (ПСВ) і «Системної адаптованості» (ПСА) по таким, зокрема, параметрам, як «природа» даного суспільства, його взаємозв`язки з навколишнім світом, «природа» самої людини, здатність системи до управління власним розвитком, контексту її діяльності, обмежень, які покладаються на неї середовищем мешкання.

Список використаної літератури:

Маркович Д.Ж. Социальная экология. - М.: Рос. ун-т дружбы народов, 1997. - 433с.

Махортов Ю.А. Эколого-экономические проблемы использования земельных угодий. - Луганск: Лугань, 1999. - 414с. 468. Потравный И.М.,