Макроекономічне планування в Україні після реформи
“Концепція переходу Української СРСР до ринкової економіки” передбачає організацію індикативного та бюджетного планування. Метою індикативного планування є реалізація основних цілей державного впливу на соціально-економічний розвиток на базі обгрунтування та розробки відповідної стратегії, тактики і політики із засобами їх впровадження. Індикативне планування є системою необов ¢ язкових для суб ¢ єкта ринкових відносин рекомендацій, а також скоординованих та взаємопов ¢ язаних засобів побічного (непрямого) впливу через бюджетно-фінансовий, грошово-кредитний механізми та прямого впливу через державне підприємництво і розробку цільових комплексних програм.
Основними принципами індикативного планування є:
- поєднання аналітичних і прогнозних методів для вивчення соціально-економічних процесів, визначення конкретних об ¢ єктів державного впливу та вибору шляхів і засобів цього впливу;
- широке інформування суб ¢ єктів ринкових відносин про визначені перспективи та прогнози соціально-економічного розвитку для забезпечення їх необхідної орієнтації при виборі особистих господарських рішень;
- застосування переважно непрямих (побічних) регуляторів та нормативів, обов ¢ язкових для усіх суб ¢ єктів ринкових відносин;
- реалізація прямого впливу на соціально-економічні процеси переважно через кошти державного бюджету.
Регулюючий вплив планів та програм передбачається забезпечити за рахунок доведення до підприємств усіх видів власності лімітів земле-, водо-, лісокористування, нормативів плати за природні ресурси, орендної плати за землю, земельного податку, штрафів за одержання підприємствами прибутку у зв ¢ язку з незаконним підвищенням цін, нормативів штрафів за забруднення навколишнього середовища та нераціональне використання природних ресурсів, погодження з підприємствами та організаціями державного замовлення, лімітів капітальних вкладень та матеріальних ресурсів.
Цільові установки планів, прогнозів і програм реалізуються, головним чином, через фінансові засоби регулювання і, у першу чергу, бюджетного планування - державного бюджету і республіканських цільових фондів.
В перехідний період держава активно використовує регуляційні засоби грошово-кредитної політики.
Закон України “Про поставки продукції для державних потреб” (22.12.95 р.) встановлює, що продукція, необхідна для державних потреб, надходить за рахунок державного замовлення - розміщення державних контрактів на її поставку (закупівлю) шляхом конкурсного відбору.
Державні потреби - це потреби України в продукції, необхідній для розв ¢ язання соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення та підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних та міждержавних цільових програм, забезпечення функціонування органів державної влади, що утримуються за рахунок Державного бюджету України.
Державний контракт - це договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні і правові зобов ¢ язання сторін і регулюються взаємовідносини замовника і виконавця.
Державні замовники - це міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади, Уряд АРК (Автономної Республіки Крим), обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та установи, уповноважені Кабміном України укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення.
Поставки продукції для державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Держбюджету України та інших джерел фінансування, що залучаються для цього; поставки продукції для регіональних потреб - за рахунок коштів відповідних місцевих бюджетів.
Для виконавців державного замовлення, заснованих повністю або частково на державній власності, а також для суб ¢ єктів - монополістів на відповідному ринку продукції державні замовлення на поставку продукції є обов ¢ язковими, якщо виконання державного замовлення не спричиняє виконавцям його збитків.