Поняття та система інвестиційного права

Інвестиційне право є підгалуззю господарського права, що регулює господарські відносини в сфері інвестування.

Формування в Україні інвестиційного права як підгалузі господарського права почалося з прийняттям Верховною Радою України Закону “Про інвестиційну діяльність” від 18 вересня 1991 р., а пізніше – Закону “Про іноземні інвестиції” від 13 березня 1992 р., дію якого було зупинено Декретом Кабінету Міністрів України “Про режим іноземного інвестування” від 20 травня 1993 р.; певну роль відіграв Закон України “Про державну програму заохочення інвестицій в Україні”, який втратив чинність разом з названим Декретом з прийняттям Закону України “Про режим іноземного інвестування” від 19 березня 1996 р.

8 жовтня 1992 р. Верховною Радою України приймається Закон України “Про основи містобудування”, а 14 жовтня 1994 р. – Закон “Про відповідальність підприємств, їх об'єднань, установ, організацій за порушення у сфері містобудування”

Відповідно до зазначених законодавчих актів приймаються підзаконні нормативні акти, в тому числі постанови Кабінету Міністрів України “Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів державного замовлення” від 5 серпня 1992 р. № 449, “Про затвердження інвестиційних програм і проектів та проведення державної експертизи інвестицій” від 15 серпня 1992 р. № 473, “Про порядок видачі учасникам інвестиційної діяльності ліцензій на виконання спеціальних видів робіт у проектуванні та будівництві” від 8 жовтня 1992 р. № 569 та багато інших.

Інвестиційне право має свій предмет – інвестиційні відносини, тобто суспільні економічні відносини, що складаються між суб'єктами інвестування щодо вкладення та реалізації інвестицій.

Для інвестиційного права як підгалузі господарського права притаманні ті самі методи правового регулювання, що і для господарського права:

- метод автономних рішень (що передбачає можливість прийняття суб’єктами інвестиційної діяльності самостійно, але в межах закону юридично значущих рішень і обов'язок усіх інших суб’єктів не перешкоджати прийняттю та виконанню цих рішень);

- метод владних приписів (що передбачає право прийняття юридичне значущих рішень органом господарського керівництва, власником майна, юрисдикційним органом і обов'язок суб'єктів господарювання виконувати ці рішення);

- метод координації або узгодження (що передбачає необхідність прийняття юридично значущих рішень за згодою сторін, шляхом компромісу, як це має місце при укладенні інвестиційних договорів);

- метод рекомендацій (передбачає рекомендацію з боку держави в особі компетентних органів певного порядку дій в сфері інвестиційної діяльності, що адресуються суб'єктам цієї діяльності як бажаний для суспільства варіант їхньої поведінки без обов'язку виконання рекомендацій).

Отже, має місце поєднання приватно - правових (автономних рішень, координації, рекомендацій) та публічно - правових (владних приписів) методів правового регулювання. Перші забезпечують захист приватних інтересів інвесторів (право на самостійність здійснення інвестиційної діяльності, вільне – але в межах закону – використання інвестицій та вільний вибір контрагентів, розпорядження результатами інвестування на власний розсуд тощо), а другі – захист суспільних інтересів в процесі здійснення такої діяльності (законодавче закріплена необхідність дотримання технічних, радіаційних, екологічних, санітарно-гігієнічних, містобудівних, архітектурних та інших вимог під час реалізації інвестицій).

Джерелом інвестиційного права є інвестиційне законодавство, основою якого є названі та інші закони, а також численні підзаконні нормативні акти.

Таким чином, згідно з канонами (від грец. – палиця, переносно – правило, норма. 1. Твердо встановлене правило, норма 2. Художній твір, що служить нормативним зразком 3. Правило релігійна книга, догмат, обряд піднесений церквою до рівня закону) юридичної науки інвестиційне право як нова підгалузь господарського права відповідає усім умовам визнання його у цій якості: