Президент у механізмі здійснення державної влади
В західній Європі сформувалась особлива європейська модель у формі або напівпрезидентської або ж парламентської системи правління. Обидві ці системи передбачають більш обмежені прерогативи президента, ніж у вищенаведених моделях президентської влади. У напівпрезидентській моделі президент - глава держави, але він, як правило, не є главою уряду і не займає посаду прем'єр-міністра. В той же час президент за таких умов має ряд важливих повноважень, які дозволяють йому впливати на політику уряду. Насамперед президент може головувати на засіданнях ради міністрів, або таке засідання може бути скликане на йього прохання для розгляду того питання, яке він вважає позачерговим. До того ж глава держави має прерогативу затверджувати декрети і постанови, прийняті урядом, або ж у випадку незгоди повернути їх на повторний розгляд уряду. Президент має право вето на закони уряду, і в цій якості виступає в ролі арбітра у відносинах між провідними політичними інститутами. За певних обставин президент може розпустити парламент і призначити нові парламентські вибори, розраховуючи, що їх результат може призвести до бажаної зміни уряду.
В умовах напівпрезидентської республіки президент є верховним головнокомандувачем збройними силами. Крім того йьому належить провідна роль у визначенні і проведенні зовнішньої політики. Якщо ж до свіх цих повноважень додати ще право президента за певних умов вводити надзвичайний стан в країні, а також проводити за своєю ініціативою загальнонародний референдум, то можна стверджувати, що президент в напівпрезидентській республіці - впливова і активна сила, яка здатна здійснювати значний вплив на державну політику.
У парламентській системі державного правління, яка передбачає наявність посади президента, останній є конституційним главою держави. Це означає, що уряд і йього діяльність практично виведені із сфери впливу президента. І хоча формально він, згідно з конституцією, наділений такими важливими повноваженнями, як призначення глави уряду, об'ява про розпуск парламента і призначення дати чергових або позачергових парламентських виборів, а також представництва у сфері міжнародних відносин, але фактично всі ці й інші повноваження президент повинен здійснювати тільки за згодою глави уряду, який ще й до того відповідальний не президенту а парламенту. В такому випадку главою виконавчої влади є прем'єр-міністр (у ФРГ та Австрії - канцлер), який має необхідні повноваження для здійснення урядової політики. Президент в умовах парламентської системи правління не відповідає за дії уряду і залишається надпартійною фігурою, гарантом правопорядку, уособленням непорушного конституційного ладу.
В кожній державі виконання зовнішньополітичних функцій здійснює міністерство закордонних справ та інші відомства. Разом із тим при президентській системі відповідальність за всі дії державних органів у зовнішньополітичній сфері несе насамперед глава вищої виконавчої влади - президент. Він повинен бути постійно в курсі різних акцій, організованих зовнішньополітичними відомствами, здійснювати ефективний контроль за їх роботою. Але головним головною особливістю президенської системи є те, що тільки президент приймає остаточні рішення щодо зовнішньополітичних акцій свого уряду. В такому випадку ніхто з урядових діячів не розділяє з президентом прерогатив керівництва зовнішньою політикою.
Зовнішньополітичні повноваження президента у напів- президентській системі частково обмежені правами Кабінету міністрів, який має можливість безпосередньо здійснювати зовнішню та внутрішню політику уряду. У парламентській системі президент має високий статус глави держави, проте йього повноваження у зовнішньополітичній сфері державної політики значно обмежені.
Конституції багатьох країн містять схожі між собою положення у яких закріплено, що до прерогатив президента входить складання міжнародних угод.У президентській системі США президент (або інша вповноважена президентом посадова особа уряду) попередньо підписує угоди, що за законом ще не надає документу правової сили. Угоди направляються на затвердження до вищого законодавчого органу (сенату). Для ратифікації будь-якої міждержавної угоди в США Конституція вимагає згоди не менше двох третіх присутніх на засіданні членів сенату. Процес ратифікації міждержавних угод завершується лише тоді, коли після затвердження Сенатом угоди президент підписує ратифіковані грамоти і обмінюється ними із главою держави - партнера з угоди. До того ж Сенат не має конституційних повноважень втручатись в переговорний процес або обмежувати президента в йього конституційному праві підписувати договір за власним розсудом.
У напівпрезидентській республіці порядок ратифікації міжнародних угод в принципі ідентичний тому, що є в в президентській республіці, але з тою різницею, що всі ці угоди підписують, як правило, не президенти, а глави урядів, міністри закордонних справ, або інші високопоставлені урядові діячі. Щодо парламентської республіки - тут провідна роль у процесі ратифікації міжнародних угод належить парламенту. У ФРН, Венгрії та інших парламентських республіках представники уряду підписують угоди, які за згодою депутатської більшості ратифікує парламент і передає на затвердження президенту. Глава держави фактично не має права не затверджувати ту чи іншу угоду, яку було схвалено урядом і ратифіковано парламентом.