Державно-управлінські відносини та їх правове регулювання як складові предмету теорії державного управління

Уявляється, думка є результатом не завжди виправданого перенесення відомих висновків вчення про адміністративні правовідносини на управлінські відносини взагалі [4]. Адже сама ідея розмежування вертикальних і горизонтальних адміністративних правовідносин нерівнозначна аналогічному підходу до поділу управлінських відносин.

Справедливість першої очевидна, бо вона адекватно відбиває реально існуючі відмінності між двома великими групами відносин, які підлягають класифікації. Другий підхід же не завжди послідовний, оскільки неможливо охопити єдиним родовим поняттям явища, що принципово різняться за своєю суттю. Будь-яке визнання «горизонтальності» управлінських відносин (зрозуміло, лише в плані протиставлення їх «вертикальним», владно-суб-ординаційним відносинам) призводить до втрати останнім їх якісної визначеності. Отже, на відміну від характеристики адміністративних правовідносин щодо відносин управління термін «горизонтальні» не несе науковокла-сифікуючого змістовного навантаження.

Таким чином, аналіз структури управлінських відносин дає змогу ствер-джуваїи, що, по-перше, сфера суспільних управлінських відносин ширша від сфери даних відносин, врегульованих нормами адміністративного права, тобто вертикальних адміністративних правовідносин і, по-друге, сфера управлінських відносин, що регулюються адміністративно-правовими нормами, вужча від сфери адміністративних правовідносин у цілому, оскільки останні включають й горизонтальні адміністративні правовідносини.

Нарешті, ще один важливий аспект, пов'язаний з розглядом структури управлінських відносин. Своєрідність взаємостановища сторін таких відносин передбачає і специфічний метод їх регулювання. Ним є, як відомо, метод адміністративно-правового регулювання, суттю якого є владні приписи. Завдяки цьому більшість управлінських відносин, що перебувають в сфері правового регулювання, набувають правової форми.

Говорячи про специфіку правового регулювання управлінських відносин, слід враховувати, що в важливе теоретичне й практичне значення дістає з'ясування місця та ролі права в управлінні як державному, так і суспільному в цілому (оскільки перше є лише різновидом другого).

Варто зауважити, що ця проблема безпосередньо пов'язана з потребами сучасної державно-правової практики. Адже право взагалі не усвідомлюється як об'єктивно детерміноване явище, а оцінюється спрощено — лише як прояв сьогоденної волі законодавця, інших державних інститутів. Інколи забувають, що, з одного боку — джерелом, а з другого — наслідком правових актів завжди є суспільні відносини, їх певний стан, міра розвиненості та впорядкованості. Натомість закони, інші акти законодавства інколи сприймаються як суто формальні документи, як допоміжні засоби управління, що в будь-який час можуть змінюватись або взагалі припиняти дію. Саме таке ставлення призводить, зокрема до зниження відповідальності службовці державного апарату, поширення неповаги до законності та правопорядку.

Насправді ж, управління та право як фундаментальні суспільні явища мають значно змістовніші взаємозв'язок та взаємодію.

Оскільки у даному контексті право розуміється як об'єктивно детермінована система загальнообов'язкових норм, правил поведінки, офіційно встановлених або санкціонованих державою, в яких виражені пануючі у даному суспільстві (через представництво у державно-владних структурах) суспільні інтереси, цінності та сподівання, слід зазначити, що за своєю сутністю право означає застосування рівної міри, однакового масштабу до всіх людей.

При цьому держава гарантує реалізацію права та охорону від його порушень. Завдяки своїм об'єктивним властивостям — нормативності, загальнообов'язковості, формальної визначеності, можливості державного примусу — право у демократичному суспільстві спрямоване, зрештою, на забезпечення належної організованості і впорядкованості, доцільної сталості й динамічності суспільних відносин. Тому право посідає провідне місце серед засобів нормативного регулювання суспільних відносин, а саме норм моралі, звичаїв, статутних норм громадських організацій тощо.

Право має складну внутрішню структуру, яка включає державне (конституційне), адміністративне, цивільне, кримінальне та інші відносно самостійні його галузі. Зовнішній вияв право дістає в юридичних актах, які видаються повноважними державними органами, сукупність яких утворює чинне законодавство. Його структура співпадає зі структурою права не повністю, а лише в основному, за принциповими ознаками.Виходячи із узагальнюючої характеристики управління та права слід бачити певну функціонально-цільову близькість даних суспільних інститутів.