Соціальний бюджет як чинник економічного зростання України

В умовах трансформації економіки України в ринкову систему господарювання відбувається інтенсивне зростання зобов'язань держави у сфері надання суспільних благ і послуг населенню. Як показують дослідження, в Україні спостерігається незбалансованість потреб суспільства з можливостями держави, що свідчить про наявність недоліків в організації бюджетної політики країни.

Ця проблематика набуває особливої актуальності у період розвитку ринкових відносин в Україні і досліджується відомими вітчизняними науковцями: О. Барановським, А. Даниленком, В. Литвицьким, В. Суторміною, В. Федосовим, І. Чугуновим та ін., однак формування ринкового середовища в нашій країні досить часто відбувається без реальної оцінки наслідків впровадження економічних перетворень та забезпечення ефективності надання суспільних благ у процесі виконання зобов'язань держави.

Вирішення проблеми фінансового забезпечення населення потребує нового підходу до формування і використання бюджетних коштів, а це стане можливим за наявності кількісного аналітичного інструменту, який давав би змогу планувати, організовувати та контролювати стратегії орієнтованої економіки. Таким інструментом для нашої країни має стати соціальний бюджет.

В Україні поки що не вдалося сформувати єдиний механізм фінансового забезпечення суспільних благ населення. І хоча середньомісячна номінальна заробітна плата в останні роки постійно зростає - з 786,92 грн. у 2005 р. до 1020,64 грн. у 2006 р. (а вже у січні-лютому 2007 р. цей показник становив 1126 грн.), потреба в суспільних благах залишається на рівні 50-60% ВВП, а відсоток їх виконання не перевищує 50%.

Згідно з ст. 89 Бюджетного кодексу України, фінансування соціальних видатків (освіта, охорона здоров'я, соціальний захист та соціальне забезпечення, житлово-комунальне господарство, духовний та фізичний розвиток та ін.) проводиться за рахунок коштів місцевих органів влади [1]. Та на жаль, сьогодні більшість місцевих бюджетів України функціонують тільки завдяки міжбюджетним трансфертам, так, у 2006 р. місцевим бюджетам перераховано 8 млрд. грн. субвенцій соціального спрямування, що на чверть більше ніж в 2005 р. [3]. Таке становище місцевих фінансів робить неможливим планування вказаних видатків на довгостроковий період. Проведемо більш детальний аналіз, в якому визначимо співвідношення у фінансуванні соціальних видатків між державним та місцевими бюджетами (табл. 1).

Таблиця 1

Співвідношення соціальних видатків за окремими їх видами між державним та місцевими бюджетами, %

Видатки2003 р.2004 р.2005 р.

Державний бюджетМісцеві бюджетиДержавний бюджетМісцеві бюджетиДержавний бюджетМісцеві бюджети

Усього видатків58,641,463,237,863,336,7

Житлово-комунальне господарство4,595,54,595,53,296,8

Охорона здоров'я24,275,828,474,622,777,36

Духовний та фізичний розвиток31,468,637,362,736,963,1

Освіта38,361,739,360,737,162,9

Соціальний захист та соціальне забезпечення52,647,463,236,879,120,9

З таблиці 1 видно, що з державного бюджету фінансується більше 50% соціальних благ, особливо це помітно на таких видах видатків як освіта і соціальний захист та соціальне забезпечення, проте житлово-комунальне господарство та охорона здоров'я майже повністю фінансуються з місцевих бюджетів, причому в останні роки такі видатки мають тенденцію до зростання (96,8% та відповідно 77,36% у 2005 р. проти 95,5% та 75,8% у 2003 р.).

Основною причиною, що обумовлює нездатність місцевих органів влади виконувати свої зобов'язання перед суспільством, є недостатність обсягів власних та закріплених за місцевими органами влади на стабільній основі дохідних джерел. В основі таких доходів - місцеві податки і збори, відрахування від загальнодержавних податків і доходів, що передаються в місцеві бюджети постійно у повному обсязі або у фіксованій частці. Розмежування функцій і завдань між центральними та місцевими органами влади потребує удосконалення стану нормативної бази бюджетного планування, створення нової методики формування показників бюджету.