Зміст та завдання державної інноваційно-інвестиційної політики України

Відсутність чіткої інноваційної стратегії розвитку, а також збереження в програмах пріоритетного розвитку галузей третього та четвертого технологічних укладів зумовлена тим, що Україна і сьогодні потребує забезпечення інноваціями базових галузей, тоді коли світ переходить до поглиблення розвитку інноваційно спрямованих. Проблема також полягає й у тому, що, забезпечуючи динамічний розвиток інноваційних галузей, країна змушена паралельно впроваджувати інновації і в базові виробництва, а без чіткої стратегії інноваційно-інвестиційної діяльності цю проблему не вирішити.Крім того, в Україні присутні чинники, які об'єктивно гальмують процеси активізації інноваційно-інвестиційної діяльності. В першу чергу до них належить той факт, що стратегія переходу до приватної власності досить часто не передбачала як основний критерій - збереження та формування інноваційно активних підприємств. У процесі приватизації держава повинна була надавати пріоритет тим потенційним власникам, які після придбання підприємства могли б забезпечити його динамічний інноваційний розвиток. Проте в цих умовах інвестор уникає виконання інвестиційних зобов'язань. Крім того, створений приватний сектор досі не має уявлення про природу інновацій, яких він потребує. Після приватизації власник мав вирішувати питання налагодження виробництва, реструктуризації, відновлення виробничого потенціалу, в той час як власне періоду приватизації мало передувати початкове накопичення капіталу. Однак в Україні період накопичення капіталу співпав з періодом активної приватизації, а відтак, серед українських інвесторів початку дев'яностих років не було осіб, які здатні були б сплатити реальну вартість за об'єкти, що пропонувались для приватизації. Тому досить часто в Україні мали місце випадки використання приватизаційних схем, за якими підприємства штучно доводились до банкрутства тільки для того, щоб майбутній власник міг за безцінь придбати те чи інше підприємство. Під час цього процесу підприємства дійсно значною мірою втрачали свій потенціал та ринки збуту. В такому стані підприємства потрапляли до інвестора вже за значно нижчою ціною. Заощадивши кошти в процесі приватизації, можливо, інвестор починав активно інвестувати кошти після її завершення? Динаміка капітальних вкладень в Україні (в 2002 році інвестиції в основний капітал склали 33% від рівня 1990 р. [20]) свідчить, що власник або не хоче інвестувати у виробничі потужності взагалі, в тому числі на принципово новій технологічній основі, або не може. Ще більшою проблемою в Україні є фінансування НДДКР.

Рис. 1. Схема форм державної підтримки суб'єктів народного господарства

Фінансування НДДКР характеризує інноваційність національної економіки. Обсяги фінансування НДДКР оцінюються на основі їх питомої ваги в загальній сумі ВВП. Однак його обсяг в Україні не відповідає потенціалу, масштабам країни, а, відтак, сума, що направляється на НДДКР, не досягнула, зокрема, наприклад, в 2000 році навіть 400 млн дол. США (в тому числі за рахунок держбюджету - 120 млн дол. США). З розрахунку на одного працівника наукових організацій загальні витрати складають 2100 дол. США [16, 20].

Оцінюючи фінансовий потенціал держави щодо забезпечення розвитку економіки та впровадження інновацій у виробництво, слід констатувати: в Україні існує протиріччя між можливостями та необхідністю здійснення інновацій як на рівні окремих підприємств, так і держави.

Питома вага витрат на фундаментальні дослідження і сприяння НТП в загальній сумі видатків Зведеного бюджету України, за даними 2000-2001 років, не перевищувала 2%, а в структурі ВВП менше 1% [21]. І це тоді, коли в розвинутих країнах світу цей показник перевищує 2% [1, С.13], а стратегічною метою, наприклад, країн ЄС є доведення цього показника до 3% ВВП в 2010 році [14, с.28].

Як джерело фінансування Державного бюджету України (в тому числі фінансування дефіциту) використовуються надходження від приватизації державного майна. Питома вага цих находжень з урахуванням усіх доходів складає дещо більше 4%. У зв'язку з проголошенням в Україні курсу на розвиток інноваційної економіки передбачалось не менше 25% коштів, отриманих від приватизації державного майна направляти на інноваційне інвестування казенних підприємств, у яких частка державної власності сягає 50% [12], однак реально ці кошти не йдуть за цільовим призначенням, а покривають дефіцит бюджету. Отже, найбільшою стратегічною помилкою держави можна вважати те, що кошти, отримані від приватизації, спрямовувались не на фінансування розвитку інноваційних проектів або формування конкурентоспроможних виробництв, а використовувались для покриття дефіциту державного бюджету, тобто фактично "проїдались" соціальною сферою. Необхідно також враховувати, що реально потенціал цих надходжень фактично вже вичерпано, оскільки станом на початок лютого 2004 року залишилося всього 294 товариства, у статутних фондах яких державна частка перевищує 50%, до того ж 95 уже перебували на стадії банкрутства [7]. Отже, приватизація промислових підприємств завершується. Враховуючи той факт, що майна у власності держави залишається все менше, а ефективно зростаючих інноваційних напрямів розвитку економіки не створено, виникає логічне запитання: після продажу і "проїдання" власності промислових підприємств держава планує таким же чином приватизувати та "проїсти" землю, а що будемо "проїдати" далі?

Зміна форми власності призвела до того, що держава не має того обсягу фінансових ресурсів, за допомогою якого могла б реалізовувати інноваційні цілі.Розробка та затвердження соціально спрямованого Державного бюджету України 2005 року також не сприяло швидкому та цілеспрямованому переходу до інноваційної моделі. Істотне збільшення цілої низки соціальних виплат, за умови утримання інфляції, дійсно сприятиме розширенню споживання та розвитку внутрішнього ринку. Однак загальновідомо, що в умовах зростання доходів перш за все відбувається покращання структури споживання, а тільки пізніше збільшуються накопичення, які можуть створити умови для розвитку банківської системи та формування фондового ринку. Факт позитивного, оздоровчого впливу на економіку від збільшення споживання не має заперечень, проте рядовий споживач не потребує інноваційної продукції. Тобто на збільшення доходів зреагує ринок продовольчих та споживчих товарів (харчова промисловість, легка та деревообробна промисловість), які не є виразниками рівня інноваційності економіки. Крім того, саме ці галузі переживали найбільше піднесення в розвитку протягом останніх років. Без цілеспрямованого формування інноваційних орієнтирів в господарському комплексі та без їх державної підтримки очікувати дії мультиплікатора інвестиції, коли він досягне інноваційних галузей, можна досить довго.