Кошти і тарифи в соціальному страхуванні
Тарифи в соціальному страхуванні
Як випливає з економічної природи страхування взагалі, система соціального страхування є сукупністю форм і методів накопичення коштів, призначених на покриття втрат доходу внаслідок соціальних ризиків. На відміну від звичайного страхування страховий тариф (іноді його називають страховою премією) у соціальному страхуванні є внеском, розмір якого визначається в певній пропорції до заробітної плати. На противагу приватному страхуванню в соціальному не застосовуються окремі тарифи для фізичних осіб. Норми відрахувань від заробітної плати поширюються на певні професійні групи або навіть на все працююче населення і встановлюються відповідно до виду соціального ризику, на страхування якого вони спрямовуються.
Тарифи різняться за соціальними ризиками. Цілком зрозуміло, що тимчасова непрацездатність настає частіше, ніж інвалідність чи втрата годувальника, однак і розмір завданої шкоди набагато менший. У країнах з ринковою економікою проблема страхових тарифів у соціальному страхуванні завжди була предметом детального й аргументованого обговорення. Адже тарифи не можуть змінюватися часто.
Внески на соціальне страхування
З'ясуємо тепер, хто повинен покривати видатки і з яких джерел має формуватися бюджет соціального страхування. Оскільки соціальні ризики меншою мірою залежать від людини, ніж від соціальних умов, логічним є розподіл відповідальності за сплату страхових внесків між роботодавцем, працівником і суспільством в особі держави.
У процесі становлення й розвитку систем соціального страхування формується фінансова база соціального захисту працівників. На перших етапах існування соціального страхування стало нормою, щоб застраховані особи самі робили внески. Це аргументовано тим, що виплати по соціальному страхуванню — це зароблене право, а не допомога. Обов'язковість внесків примушувала працівників ніби робити заощадження на невизначене майбутнє. Крім того, сплата внесків дає право застрахованим особам брати участь у програмах соціального страхування, а це сприяє ощадливішому витрачанню коштів, адже працівники уникатимуть надмірних видатків, щоб не допустити великих внесків.
Одним з аргументів, що пояснює необхідність участі роботодавців у сплаті внесків, є їхня відповідальність за соціальну підтримку "людського капіталу" у зв'язку з нещасними випадками на виробництві, безробіттям, хворобами та інвалідністю. Роботодавець, узявши на себе частину навантаження, отримує натомість вищу якість праці, стабільність трудового колективу, кращі відносини з працівниками. Крім того, зобов'язання щодо сплати внесків водночас дають їм право брати участь в управлінні програмами соціального страхування.
Що ж до внесків з боку держави, то це вважається її моральним обов'язком, що зумовлюється відповідальністю держави за економічно слабкіших членів суспільства. Фінансове втручання держави потрібне тоді, коли фонди соціального страхування відчувають дефіцит.
Наприклад, ризик безробіття пов'язують з діяльністю всіх трьох суб'єктів: працівника, роботодавця і держави. Вважається, що відповідна частка ризику припадає на працівника, тому що він обирає ту або іншу професію, має відповідну кваліфікацію. Тому він і повинен відповідати за свою частку ризику й матеріально брати участь у його мінімізації й компенсації. Роботодавець (підприємець) ризикує, коли організовує виробництво і збут товарів або послуг. Держава так само має частку соціального ризику, що можливий через недоліки в законодавстві й здійсненні соціально-економічної політики.
Отже, рівень безробіття пов'язаний з недалекоглядним вибором професії або недостатнім рівнем фахової підготовки (працівник), неправильною стратегією розвитку виробництва (роботодавець) і недоліками у здійсненні економічної та соціальної політики (держава). Проте розподілити ступінь ризику залежно від прийняття тих або інших рішень працівником, роботодавцем і державою неможливо, тому що в кінцевому підсумку вони взаємозалежні, їхні дії й прийняті рішення перебувають у певних межах. І тому доцільно покласти матеріальну відповідальність за страхування цього ризику на всіх учасників.
Ідею тристороннього фінансування втілено в міжнародних конвенціях і рекомендаціях МОП. Зокрема, рекомендація МОП № 67 "Про забезпечення доходу" (1944 р.) визначає основні принципи тристоронньої структури фінансування заходів соціального захисту: "Вартість виплат соціального страхування має бути розподілена між
застрахованими особами, роботодавцями та платниками податків так, щоб уникнути зубожіння застрахованих осіб з малими доходами і труднощів для виробництва".