Конституційні засади співвідношення законодавчої та виконавчої гілок державної влади в Україні

Вирішення проблеми співвідношення й взаємодії законодавчої та виконавчої гілок влади в Україні коректується конкретними реаліями в економічній, суспільно-політичній, соціально-культурній, державно-правовій та інших галузях. І цей процес е закономірним. Багатоваріантність виникаючих таким шляхом рішень — добра основа для подальшої оптимізації моделі співвідношення обох гілок влади.

За відправне та вирішальне для розгляду питання слід взяти головне функціональне призначення Верховної Ради — здійснення законодавчої діяльності. Виходячи з цього, в теоретичному, конституційному й практичному аспектах важливо і виключно актуально провести аналіз взаємовідносин парламента та Президента, насамперед, стосовно сфери законодавчої діяльності.

Чинна Конституція України відводить спеціальну статтю, присвячену суб'єктам законодавчої ініціативи у Верховній Раді (ст. 93). Коло названих суб'єктів включає: Президента України, народних депутатів України, Кабінет Міністрів та Національний банк. Розглядаючи даний перелік в контексті досліджуваної проблеми, нема підстав визначити його оптимальним. У ранг суб'єкта законодавчої ініціативи не підноситься народ. В той же час виконавча влада має кількох суб'єктів. В умовах організації державної влади на основі принципу розподілу влад таке рішення не асоціюється з необхідністю забезпечення всебічних і жорстких гарантій зосередження законодавчої влади в руках парламенту.

Зазначимо, що у парламентах багатьох розвинутих країн світу інститути виконавчої влади або зовсім не наділені правом законодавчої ініціативи, або представлені лише одним суб'єктом. Наприклад, у США і Великобританії загаданими суб'єктами є лише депутати. Це зовсім не тотожне позбавленню другої гілки можливостей брати участь у законодавчій діяльності. В США Президент використовує свої щорічні послання Конгресу, де викладаються положення, що торкаються програми законодавчої діяльності Конгресу, а необхідні законопроекти адміністрація вносить через «своїх» конгресменів. Де-юре, однак, ні Президент США, ні Кабінет Міністрів правом законодавчої ініціативи в парламенті не наділені.

Конституція Французької Республіки 1958 р. відносить до суб'єктів права законодавчої ініціативи в парламенті лише депутатів і прем'єр-міністра. Президент Франції права законодавчої ініціативи також не має.

Стосовно ж країн СНД зазначимо, що Конституція Казахстану 1995 р. передбачає право законодавчої ініціативи тільки за депутатами і урядом (ст. 61-1).

Одним з важливих аспектів проблеми взаємовідносин законодавчої влади України і Президента являється співвідношення законів і указів. В такому ключі позитивним рішенням чинної Конституції виступає норма, що закріплює підзаконність президентських актів. Конституція встановлює, що президентські укази та розпорядження видаються «на основі і на виконання Конституції та законів України» (ст.106). Дане положення має величезне значення. Це виражається в тому, що воно — загальновизнане світовим конституціоналізмом. Саме тому попередня Конституція у ст.114-6 чітко закріплювала вищенаведену формулу. Але Конституційний договір з метою піднесення Президента над Верховною Радою відмовився від норми, що встановлювала підзаконність президентських указів. Він не пов'язував президентську нормотворчість з необхідністю її здійснення тільки на основі Конституції та на виконання законів України (ст. 25). Це відкривало для указів Президента фактично необмежене коло питань як об'єкта регулювання даними актами

Виникла ситуація, коли укази Президента видавалися на тих самих підставах, що й парламентські акти. Іншими словами. Президент здійснював не підзаконну, а первинну нормотворчість. Принципу верховенства закону було нанесено велику шкоду, колізія парламентських і президентських актів набрала руйнівної сили. Відродження діючою Конституцією правила, що зобов'язує Президента видавати укази і розпорядження на основі та на виконання Конституції і законів України, — суттєва конституційна гарантія подолання негативних явищ у сфері правового регулювання суспільних відносин та правозастосування.

Було б невиправданим представляти діючий Основний Закон України як еталон, що створює всебічні, міцні та чіткі конституційні гарантії безперешкодної еволюції Верховної Ради як єдиного законодавчого органу, що забезпечує повне, раціональне і ефективне законодавче регулювання суспільних відносин і вирішує долю прийнятих законів.

З огляду на це особливої уваги потребує аналіз теоретико-консти-туційної проблеми, суть якої у визначенні питань, які вирішуються актами вищої юридичної сили — законами. Йдеться, таким чином, щодо поля законодавчого регулювання Верховної Ради. Яке воно? Чи варто встановлювати його межі? Для сучасного українського конституціоналізму дана проблема відносно нова, оскільки попередній Основний Закон не визначав простір законодавчої діяльності Верховної ради.Відсутність конституційне окреслених кордонів розумілась таким чином, що Верховна Рада вправі приймати закони з різних питань суспільного та державного життя. Це загальне положення потребує уточнення. Воно зовсім не означає доцільності, раціональності і обгрунтованості прийняття парламентом законів з будь-яких питань. Необмеженість сфер законодавчого регулювання суспільних відносин представницькою гілкою влади розуміється в контексті системного сприйняття. Воно диктує необхідність врахування принципу верховенства закону в ієрархії нормативних актів. Будучи актом вищої юридичної сили, закон має об'єктом своєї регламентації найважливіші суспільні відносини.