Українська інтелігенція
Українська інтелігенція
Рідна земля. Яке щастя, що вона є, що гріє нас своїм теплом. Славна Укра¬їна своїми неозорими ланами, тихими зеленими гаями, повноводними ріками, вишневими садками.
Та найбільше і найцінніше її багатство - люди: хлібороби, косарі, робіт¬ники, воїни. Одні сіють хліб, інші прикрашають рідну землю будівлями, треті захищають її від ворогів, а четверті примножують культуру рідного народу і. самі того не усвідомлюючи, виховують свідомість нації. Це почесне нелегке завдання випало інтелігенції, зокрема письменникам
Уярмлені нації самою долею приречені мати своїх месій в образі поетів, аби звиродніти духовно, не канути в безодню віків. У російській і австро-угорській тюрмах народів Україна спромоглася народити собі і Кобзаря, і Каменяра, Лесю Українку. Саме з їхніми іменами, їхньою творчою спадщиною насамперед пов'язані усі відродження української культури, науки, громадської дум¬ки, відродження історичної свідомості й національної гідності народу.
Сувора і тяжка була доля нашої України. Билася вона в тяжких путах, мов народжена для сміливого польоту орлиця. І в найскрутніші для неї дні не полишали її діти, яких вона наділила розумом, душею, тонкою і чуйною. Вони возвеличували рідне слово, не давали йому канути в небуття:
О слово рідне! Будь мечем моїм!
Ні, сонце стань! вгорі спинися,
Осяй мій край і розлитися
Дощами судними над ним,
О.Олесь. «О слово рідне Орле скутий!»
Письменники, актори, історики, співаки возвеличували рідну землю талан¬том своїм, підтримували в найтяжчі хвилини. Дмитро Яворницький, брати Тобілевичі, Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, Марія Заньковецька, Соломія Крушельницька, Микола Лисенко та інші били на сполох з приводу майже цілковитої русифікації на сході, полонізації або онімечення Украйни на заході. Вийшовши з народних надр, вони кликали інтелектуальні сили нації йти в народ і там шукати джерела для боротьби за національне відро¬дження, «щоб українство жило власним і повним життям».
Саме їхній приклад, їхня самопожертва і непримиренна позиція будили свідомість народу, кликали його до боротьби за державність.
Любов до Вітчизни - це не тільки найпрекрасніше з усіх почуттів. Це озна¬чає нічого не шкодувати в ім'я рідної землі. От і не шкодувала інтелігенція в ім'я цієї святої любові ні творчої наснаги, ні здоров'я, ні самого життя.
Революція розкидала багатьох її представників по чужих краях, але й там не полишала їх думка бачити свою Україну вільною державою, тужили за нею серце і душа.
Їх не пускали цілих 75 років навіть у гості. Лесині та Франкові онуки й родичі не могли переступити дідівський поріг, уклонитися могилам своїх слав¬них предків.
Дорогою на Голгофу був для української інтелігенції період становлення Радянської влади на Україні і особливо 30-ті роки, коли морем крові заплатило Радянське суспільство за злочинні експерименти побудови сталінського соціалізму. Ліквідація куркульства як класу, повальний грабіж селянства, розстрі¬ли без суду й слідства, насильна депортація мільйонів хліборобів, виморювання селян штучно організованим голодом не могли не озватися в серці інтелігенції і не вилитися зойком, криком і обуренням у її творах.