Ставлення до етносів та релігій в Римській імперії

Заморські території були організовані на інших засадах, ніж італійські області, де послідовно було впроваджено принцип примусової федерації. До них починають застосовувати термін “провінція” (provincia), що спершу означав доручення, як правило військове, яке давалося магістратові. Пізніше це слово стали застосовувати також і до завойованих територій. На перших порах Рим не встановив будь-якої певної системи провінційного управління. Провінційна система управління склалась поступово. Не було прийнято будь-яких загальних законів, що стосувались управління та становища всіх провінцій. Існували окремі положення для тих чи інших провінцій, які визначались сенатом або правителями провінцій. Завойована область перебувала у віданні римського магістрата, який повновладно в ній розпоряджався. Вступаючи на посаду, провінційний магістрат видавав звичайно едикт, в якому зазначав, якими положеннями він керуватиметься при розгляді тих чи інших питань. Майже всі підкорені міста мали платити великі податки, а частина завойованої території оголошувалась “громадським полем” (ager publicus). У своєму ставленні до жителів провінцій римляни взяли багато від карфагенян та Сіракузької держави, де утворилась еліністична система управління підкореними народами з характерним для неї поділом завойованої території на привілейовані міста та позбавлене прав сільське населення.

Становище міст, які входили до складу провінції, було різне. Більша частина міст, які платять податок, підлягають правителеві провінції і зберігають автономію лише у вирішенні внутрішніх питань. Поряд з ними існували вільні міста, які в свою чергу поділялись на кілька категорій. Права міста його свобода могли бути встановлені спеціальним союзним договором. Вони користувались повною автономією, не платили податків, але під час війни мусили надавати допомогу військом та кораблями. В окремих випадках свобода не випливала з договору, а була гарантована сенатом. Такі міста користувались автономією та вели власне судочинство. Організуючи провінції римляни користувалися принципом : “поділяй та володарюй”. Провінції розглядалися, як помістя римського народу, в першу чергу його прибуткова стаття.

Завоювання проводились часто з винятковою жорстокістю. Під час захоплення Сардінії, було частково перебито, а частково захоплено в полон близько 80 тисяч сардинців. Обернені в рабство вони продавались по такій ціні, що склалось прислів’я: “Дешевий, як сард”.

Після захоплення Карфагену, місто було спалене, потім зрівняне з землею. Територія його була піддана прокляттю, і на ній на вічні часи було заборонено селитись. Уцілілі після героїчної оборони рідного міста, жителі були продані в рабство, значна частина володінь була перетворена на римську провінцію Африку.

У 146 р., після загарбання Греції, прямим наказом сенату було зруйновано Корінф, жителів було продано в рабство.

Завдяки завоюванням та експлуатації провінційного населення зміцнилося становище римської держави та різних верств її населення. Війни супроводжувалися захопленням великої кількості здобичі та полонених, яких перетворювали на рабів. Приріст державного прибутку був такий великий, що після битви коло Підни (168 р. до н.е.) римські громадяни перестали платити прямий податок, який стягувався на військові потреби. Захоплення заморських земель перетворило Римську державу з федерації італійських племен на могутню західну державу.За часів Імперії експлуатація провінцій перетворилася у систему. Уже в епоху Августа була накреслена політика Імперії щодо провінцій. Ставлення до різних провінцій було не однакове. Старі провінції діставали при ньому пільги. Упорядковувалась податкова система. Привілейований прошарок провінційного населення допускався до місцевого управління. Інакше стояла справа у новозавойованих провінціях. Жорстока й безсоромна експлуатація місцевого населення викликала ряд повстань: в Іспанії (24–19 рр. до н. е.), Паннонії (6–9 рр. н. е.), Германії (9 р. н. е.). Політику Августа продовжував Клавдій, але на відміну від попередників він проводить іншу політику щодо надання провінціалам римського громадянства. Видатним провінціалам, за ті чи інші заслуги перед Римською державою, надавались права римського громадянства. За Клавдія були випадки надання прав римського громадянства всьому вільному населенню певних міст. Це був важливий поворот у римській провінційній політиці, який сприяв романізації провінцій та зрівнянню їх прав з Римом та Італією. У 48 р. н. е. імператор запропонував сенатові надати jus honorum жителям Галлії. Нова постанова стосувалась тільки Галлії, але цим було покладено початок залученню в сенат найвидатніших і найзнатніших провінціалів. Продовжувачами політики Клавдія виступають імператори кінця І і ІІ ст. Особливе значення в цьому відношенні мала діяльність імператорів династії Флавіїв та Антонінів. За імператора Адріана у римські війська почали приймати провінційних жителів, що не мали римського громадянства. Це нововведення мало неоднозначний вплив на всю подальшу історію. З одного боку була вирішена проблема комплектування легіонів, з іншого це дало початок провінціалізації та варваризації римського війська. Багато солдат набули прав римського громадянства вступаючи в армію. Пізніше з часів Каракалли громадянами стали майже всі провінціали.

Римська імперія являла собою певну політичну єдність, але вона була ще далека від централізованої монархії. Кожна провінція складалась із самоврядних міст, а також окремих племен, які зберегли свої звичаї, свою мову і лише поступово засвоювали римську культуру на Заході та елліністичну культуру на Сході.