Розвиток образотворчого мистецтва і архітектури на Україні в XVI – XVIII ст.
Розглядаючи розвиток образотворчого мистецтва і архітектури на Україні в XVI – XVIII ст., треба відмітити, що він відбувався у особ-ливих історичних умовах. Період польського панування, напади татар, період визвольної війни, приєднання українських земель до Росії в на-слідок Переяславської ради, період Руїни, коли українські землі входили до складу різних держав – все це зумовило особливості розвитку української архітектури та образотворчого мистецтва XVI – XVIII ст. Взагалі цей період можна розділити на 2 етапи: 1) XVI – I пол. XVII ст., коли більшість українських земель знаходилась під владою Польщи і 2) II пол. XVII – XVIII ст., коли Більшість українських земель знаходилась в складі Російської держави.
Архітектура і образотворче мистецтво України XVI - XVIII ст. розвивались на самобутній давньоруській основі. Для цього періоду ха-рактерним є поступове проникнення в будівництво і живопис націона-льних, народних рис, з одного боку, і зменшення церковних впливів та збільшення світських елементів, заповнення релігійних сюжетів обра-зами, взятими з реального життя, ширше зображення природи, почуттів і переживань людини, більш гуманістичний зміст і реалістичні форми художніх витворів – з другого.
З активізацією суспільного життя в архітектурі намічається не-бувале піднесення. Хоч для будівництва через історичні умови цей пе-ріод був надзвичайно несприятливим, проте на Україні будувалося ба-гато і повсюдно. Будівельна програма включала в себе відновлення зруйнованих і будівництво нових міст,, зведення оборонних споруд, ар-сеналів, храмів, житла. Саме перевага світського будівництва є визна-чальною рисою тогочасної архітектури.
У нових історичних умовах зодчество набувало нового змісту, оновлюючи свою конструктивну систему та пластично-декоративні за-соби. Це була ренесансна архітектура, що стала закономірним етапом у поступальному розвитку національних будівельних традицій. Її харак-терними ознаками були: чітка симетричність, ордерність, горизонталь-ність членування на поверхи, багатство декоративного оздоблення фа-садів.
В українській архітектурі XVI – I пол. XVII ст. важливе місце займало оборонне будівництво. Часто використовувалася традиційна фортифікаційна система з земляними валами, глибокими ровами та де-рев’яними стінами, якщо іншого матеріалу не було. Але водночас бу-дуються фортеці, над спорудженням яких на запрошення польської ко-рони працюють іноземні спеціалісти. Гійом Левассер де Боплан у 1635 р. проектував замок в Кременчуці та фортецю Кодак на Дніпрі.
В цей же час в різних місцевостях України будувались замки й укріплення. Кам’яні замки здебільшого споруджувались на Правобе-режжі, насамперед на Поділлі і Волині, а також у Східній Галичині, на Північній Буковині і Закарпатті. Як фортеці часто будувались й культові споруди – церкви і монастирі.
Архітектори України вміло поєднували в будівництві україн-ський національний стиль з кращими надбаннями європейського рене-сансу. Так було збудовано такі прекрасні споруди, як будинок активного діяча Львівського братства купця Костянтина Корнякта (1580). Вежа Корнякта (1588), каплиця Трьох святителів (1578) і Успенська церква (1598-1630) вкупі створюють унікальний ансамбль на Руській вулиці у Львові.
Значного поширення набувають скульптура і різьблення, зок-рема різьблення іконостасів. Живопис, що раніш майже виключно був присвячений релігійній тематиці, тепер значною мірою набуває світсь-кого характеру. Розвивається книжкова мініатюра, гравюра, особливо по дереву.
Скульптура на цьому етапі наповнилась новим змістом, а відтак і набула іншої структури. Її діапазон розширився: розвивалася декора-тивна пластика, тематична різьба, головним чином у багатофігурних сценах вівтарів, фасадів храмів та каплиць, з’явився скульптурний образ сучасника – в надгробках та епітафіях. Так, наприклад, визначне місце в монументальній скульптурі Львова займає скульптурна група “Бій архангела Михаїла з сатаною”. Група призначалася для польського ко-ролівського арсеналу як його емблема за прикладом арсеналів Західної Європи.
В іконі XVI – I пол. XVII ст. образ людини набув більшої жит-тєвої активності й міцнішого зв’язку з сучасністю. Взірцем втілення но-вого розуміння людини є “Пантократор з апостолами”. У багатьох іко-нах помітне тяжіння авторів до відображення життєвих прототипів: євангелісти з домажирських царських врат, народний стафаж в іконах з села Вишеньки “Різдво Марії”, “Євангелісти” (близько 1576 р., с. Кам’янка-Бузька).