Неокласицизм та класицизм

Неокласицизм (від грец. neos - новий і classicus - зразковий) – тенденція в розвитку літератури і мистецтва, яка проявлялася після занепаду класицизму як літературного напрямку і знаходила вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, у проголошенні гасел “істиного мистецтва” й культу художньої форми, позбавленої суспільного змісту, земних насолод тощо.

Неокласицистичні тенденції знаходять вияв у середені 19-го ст. в збірках “Античні вірші” французького поета Леюнт де Ліля та “Емалі й Камеї” т. Готівє, в творах російських поетів А. Майкова і М.Щербини, в символістів.

У 20-х рр. на Радянській Україні існувала група неокласиків, учасники якої переважно відгороджувалися від сучасної революційної дійсності, наслідували мистецтво минулих епох, надавали основного значення формі творів. Це, звертаючись до неокласиків, В.Сосюра писав:”Співаєте ви так, мов не було нічого, і влада не у нас в порепаних руках (“неокласикам”). Найбільш послідовними виразниками неокласичних тенденцій були Зеров і О.Бургардт. Вони підхопили політично ворожий заклик М.Хвильового про орієнтацію на “психологічну Європу” (буржуазну). Кращі з неокласиків, зокрема М. Рильський і П.Филипович, невдовзі перейшли на позиції соціального реалізму.

Класицизм (лат. clasicus – зразковий) – напрям у європейський літературі і мистецтві 17 – початку 19 ст. Характерна орієнтація на художню творчість старадавньої Греції і Риму, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Творці класицизму при відтворенні сучасного їм життя спиралися на по-своєму трактовану поетику Арістотеля і Горація.

Крім орієнтації на античність, характерний:

-раціоналізм,

-прагнення побудувати мистецтво на началах розуму

-прагнення установити непорушні закони.

-прагнення до аристократизму, щоб підняти художню творчістьнад буденністю, ідеально прекрасний зміст.

Основні жанри літератури класицизму – трагедія, ода та епічна поема.

Образ України в творчості неокласиків.

Образ України - це цілий іконостас ликів, асоціацій, паралелей. Обрах України лежить в основі творчості М.Драй-Хмари, М. Зерова, Рильського, Филиповича. Неокласикм сприймали Україну по-своєму, відтворюючи на найвищому рівні інтелектуальної та емоційної напруги її минули теперішнє і майбутнє.

Зеров у примітках до збірки “Катепа” закликає літературну молодь розглядати буття людини скірзь призму культурної традиції, творчо осмислювати суб”єктивно-об”єктивні зв”язки світу: “поет-епік, беручись за свої великі й малі полотнища, неминуче пише про минуле…, а хіба воно не зв”язано тисячею ниток з теперішним і сучасним? Порівнюючи Вергілія й Горація, Овівдя, уважний читач легко розпізнає контури “вічної казки” перипетіїї “давньої і щораз нової історії”.

Обстоюючи ідею філософічності, європейськості української поезії неокласики брали собі у спільники Лесю Українку і Франка. Особливість Лесиного підходу до дійсності на думку Драй-Хмари, - це переважання психологічного аналізу предмета.

Однією з провідних у поезії неокласиків є проблема буття України, починаючи з князівських часів і до сучасності. Вони проводять мовби генеральний огляд сил нації, її можливостей і резервів (поезії “Володимир Мономах”, “Тарас Шевченко“ Филиповича “Сон Святослава”, “Олесь” Зерова, “Круті” Драй-Хмари та інше).

Очевидно, такий спосіб осмислення національної історії був сприйнятий культурним відродження 1920-х років неокласики були його активними учасниками. Вони постійно цікавились тим, як проблеми культури, історії, мистецтва розв”язували попередники.