ПОНЯТТЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ ТА МЕНТАЛЬНОСТІ

Сказане вище зовсім не означає, що селянська праця є меншовартісною, а психологія селянина шкідливою. Давня хліборобська культура в Україні має свої високоморальні риси: працьовитість, любов до землі, дбайливе ставлення до природних багатств тощо. Але не слід забувати, що це лише селянська культура, і її ніяк не можна ставити як загальнодержавну, формуючу культуру всієї нації. На думку Ортеги: “селянськість — це характеристична риса суспільності без провідної касти. Народ, який думає, що може жити без аристократії, в своїм світі думок, моралі, політики й смаку, сам правити,— приходить неминуче до розкладу”.1

Отже, занепад нашого народу почався з виродження його провідної верстви, заміни її на менш достойних людей з психологією наймитів, позбавлених творчої життєвої енергії, яка могла б формувати націю.

Але не слід забувати, що риси певної соціальної верстви (класу) ще не є рисами загальнонародної національної вдачі.

МОВА І НАЦІОНАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ

Зміни в українській психології значною мірою залежать також і від насильницького насадження чужої мови. Хоча багато дослідників, переважно іноземних, далеко не завжди можуть збагнути всю глибину цієї трагедії для української нації.

Найгрунтовніше проблему залежності культури народу від його мови розробили американські вчені: Бенджамін Лі Уорф (1897—1941) — інженер, мовознавець і антрополог та Едуард Сепір (1884—1939) — спеціаліст з етнолінгвістики. Їхні концепції отримали назву “теорії Сепіра-Уорфа”.

Вони доводять, що мови відрізняються не тільки тим, як вони будують речення, але й тим, як вони поділяють світ на елементи, які є матеріалом для побудови речення. На ряді конкретних прикладів Уорф робить висновок про взаємозв’язок мови — з одного боку, і психічної, розумової та практичної діяльності людей — з другого. Причому цю залежність він розуміє як залежність мислення, світогляду і поведінки людей від прийнятих форм слововживання, від природи і характеру мови, якою вони висловлюють свої думки і почуття.

Логіка не відображає дійсності, але вона видозмінюється з переходом від однієї мови до іншої.

Про те, що мови — це глибоко відмінні системи прийомів мислення, писав відомий мовознавець Олександр Потебня2.

1 Донцов Д. Дух нашої давнини.— Мюнхен; Монреаль, 1951. — С. 90.

2 Эстетика и поэтика. — М., 1976. — С. 259.

Він відверто засуджував двомовне виховання дітей у ранньому віці: “Знання двох мов у дуже ранньому віці, не є володінням двома системами зображення і повідомлення одного й того ж кола думок, але роздвоює це коло і наперед утруднює досягнення цілісності світоспоглядання, заважає науковій абстракції”1.У національній пам’яті криються глибинні риси мовного вираження всіх аспектів світосприйняття, руху національної думки.

В етнопсихології досліджується таке явище як вплив іноетнічного мовного середовища на структуру етнічної свідомості. Встановлено, що проживання в чужомовному середовищі сприяє білінгвізму (вживанню двох мов) у першому поколінні. А вже в другому і особливо в третьому поколіннях відбувається повна мовна асиміляція. Чи не тому серед українців такий високий відсоток тих, хто назвав рідною мовою російську?

Таке “розмивання” етнокультурних особливостей характерне здебільшого для жителів великих міст. Але в цій ситуації найстрашніше те, що ці люди живуть не в чужому етнічному середовищі, а в чужомовному колі свого ж етносу. Більшість людей абсолютно не усвідомлюють цього або байдуже сприймають цей факт як щось цілком нормальне. Тим часом втрачається етнічна специфіка характеру українців, що в свою чергу призводить до збільшення певних потаємних, прихованих рис і властивостей національної психіки.

Внутрішній колоніалізм російської мови — не таке вже нове явище для українців (пор. засилля церковнослов’янщини як загальноприйнятої писемної мови). Але він призводить до хибного розуміння масою справжньої культури особистості. Довгий час російська вважалася мовою високоосвіченої і культурної частини суспільства (як французька для росіян ХVІІІ ст.). Селянин, потрапивши до великого міста, за будь-яку ціну намагався засвоїти мову “панівної” нації. Звідси — всі хвороби національної психіки: і відсутність національної самосвідомості, і комплекс меншовартості, і невпевненість у власних силах, і пораженство, і абсолютна нехіть до державотворення.