ОСНОВНІ РИСИ РОМАНТИЗМУ

Таким чином, виходячи з однакового прагнення до вираження неприйняття довколишньої дійсності, реакційні романтики фактич¬но відривалися від дійсності, протиставляючи їй ідеалізовані па¬тріархальні відносини середньовіччя, тоді як прогресивні романти¬ки, навпаки, усі свої надії покладали на майбутнє.

Незважаючи на виняткову складність та суперечливість, роман¬тизм у цілому має ряд визначальних рис та ознак. Йому притаман¬ні так звана світова скорбота, романтичні «два світи», підкресле¬ний інтерес до внутрішнього світу людини, гротескно-сатиричне зо¬браження дійсності та проникливе відтворення природи..Романтична «світова скорбота» була одним з виражень глибо¬кого розчарування в результатах французької революції і пов'яза¬ного з нею Просвітництва. Відомо, що переважна більшість ідеоло¬гів Просвітництва щиро вірила в близьке настання царства розуму та загального добробуту. Майбутнє буржуазне суспільство вимальо¬вувалося їм у щонайрадужніших барвах . Результати ж французь¬кої революції, що на неї покладалися такі величезні сподівання, цілковито перекреслили ілюзії просвітителів. Проповідуване ідеологами Просвітництва царство розуму, загального добробуту й миру обернулося на практиці нескінченними загарбницькими війнами, царством гендлярства, бездушності та егоїзму.

Саме тому розчарування романтиків набуло особливої гостроти, почало переростати у настрої цілковитої безнадії та глибокого відчаю - у «світову скорботу». Цей відчай підкріплювався втратою уявлень про перспективи суспільного розвитку: стан внут¬рішнього бродіння та хаосу сприймався як закономірний для світу, а шляхи розвитку цього несталого світу - таємничими й непізна¬ванними.

Відчуття «світової скорботи», в свою чергу, вело до романтич¬ного відчуття двох світів - переконаності у цілковитому розладі мрії та реальності. У пошуках нових позитивних ідеалів романтики звертаються до історії та мистецтва, релігії і народної творчості, до природи та до екзотичних країн - до всього, що різко контрас¬тує з безбарвністю та убозтвом сучасної дійсності.

Заперечуючи класицизм і просвітницький реалізм, їхню регла¬ментацію та умоглядність, романтики прославляють самоцінність окремої людської особистості, її цілковиту внутрішню свободу. Від¬штовхуючись-від Шекспіра, романтики розкривають дивовижну складність та суперечливість людської душі, її одвічну невичерп¬ність. Заглибленість у внутрішній світ особистості, пильний інтерес до могутніх пристрастей та яскравих почуттів, до всього надзви¬чайного, тяжіння до інтуїтивного та неусвідомленого - характерні риси романтичного методу в усіх мистецтвах.

Якщо теоретики класицизму виходили з прагнення наслідувати природу, то романтики виходять з прагнення перетворити природу. Вони створюють свій, особливий світ, на їхню думку, величніший і прекрасніший, ніж світ реальний. У цьому й полягає суть їхнього учення про два світи. З уявленням про два світи пов‘язаний полум‘я¬ний захист романтиками цілковитої творчої свободи митця від будь-яких регламентацій і будь-яких норм.

Надзвичайно своєрідним явищем у поетиці романтизму була. й так звана романтична іронія, головними теоретиками її виступали письменники такі, як Фрідріх Шлегель, Карл Зольгер і Жан-Поль Ріхтер. До методу романтичної іронії широко вдавалися майже всі провідні романтики, а згодом і деякі представники критичного реалізму, наприклад Анатоль Франс. В основі романтичної іронії лежить різке контрастове підкреслювання відносності всіх і будь-яких обмежень в особистому та в суспільному житті. Усі ці обме¬ження романтики зображують як бездумне насильство над природ¬ним плином життя, як результат глупоти та дурості людей. Природ-ний рух життя ламає усі ці штучні перепони, і той, хто намагається втиснути природний плин в закам‘янілі рамки, сам опиняється у смішному становищі.

Заслуги романтиків у розвитку світового мистецтва важко пе¬реоцінити. Вони розширили й оновили старі художні форми, розро¬били жанри історичного роману, фантастичної повісті, ліро-епічної поеми, нові форми драми, досягли небувалої майстерності в лірич¬ній поезії.

Поряд з художніми відкриттями великої античної літератури від Гомера до Овідія, що наснажили геній титанів пізнього серед¬ньовіччя та доби Відродження (Данте, Шекспіра, Рабле, Сервантеса), проклали шлях до художнього дослідження діалектики душі, разом з художніми відкриттями французького класицизму та доби Просвітництва, романтизм - спадкоємець кращих традицій літератури минулого, зі свого боку, багато в чому сприяв великим досяг¬ненням мистецтва критичного реалізму.

Як відомо, найвидатніші представники реалістичного мистецтва до різних прийомів поетичної образності, виробленої в художній системі романтизму зверталися не лише в пору свого «учнівства», а й у періоди творчого апогею, коли вони вже цілком опанували увесь арсенал своїх реалістичних виражальних засобів. Річ тут не в тім, як переосмислювались ці образи в художній структурі реа¬лістичного цілого, не в тому, якої нової ідейно-художньої функції вони тут набували. Привертає увагу передусім той факт - певні відкриття романтичного мистецтва не було “знято” розвитком реа¬лізму, вони функціонували й далі в “неперетвореному” вигляді в новій художній системі. Як приклад можна назвати багато рис Бальзакового Вотрена; сповнену динамізму яскраву, контрастову образність Флоберової “Саламбо” – роману, що поєднує у собі ви¬користання багатьох реальних історичних даних з романтичною концепцією античності.Майже для всіх видатних письменників першої половини XIX ст., які починали свій творчий шлях з позицій прогресивного романтиз¬му, характерний поступовий перехід до методу критичного аналізу. Така творча еволюція Г. Гейне, О. Пушкіна, Т. Шевченка, М. Лєр¬монтова, Ш.Петефі.