Архітектура і мистецтво Візантії V-VIII ст

Склався стиль романської архітектури. Суворість, простота гладких стін (різьблення лише на капітелях колони) – в Оверні, надмір зовнішнього декору – в Пуатьє, величні храми у Нормандії і Бургундії. Церкви, збудовані на дорозі до “святих місць”, були величезні за розмірами, розраховані на велику кількість пілігримів та місцевих парафіян.

ХІ-ХІІІ ст. – час розквіту монументального мистецтва: як живопису, так і скульптури. Розписи вкривали стіни і склепіння храмів, скульптура була і в інтер’єрі, і назовні. Дискусії в галузі теології, виникнення єресей (проти однієї папа у 1210 р. оголосив навіть хрестовий похід) та ін. – все це призвело до того. що мистецтво на вимогу церкви повинно було не тільки виховувати й наставляти, а й застрашувати. Звідси обов’язковий “Страшний суд”, апокаліпсичні видіння, ордалії, історія страждань і смерті Ісуса Христа (“Страсті Христові”), житія святих – страдників за віру. Виникає застрашливе зображення чорта. Боротьба за людську душу між ангелами і сатаною стає улюбленим мотивом романського мистецтва.

Розвивається книжкова мініатюра, що становить собою живу та яскраву розповідь (заголовна літера, ініціал розростались у цілу картину). Яскраві барви, оклад з металу, слонової кістки, коштовного каміння, емалі перетворювали середньовічний рукопис у коштовну річ. Книги переписували ченці в спеціальних майстернях – скрипторіях (особливо славилися скрипторії французьких, англійських та ірландських монастирів). Окремої уваги заслуговує каролінзька рукописна книга. У Каролінзькій імперії (кінець VІІІ – перша половина ІХ ст.) виникло кілька великих центрів виготовлення книг.

Романський період – це пора найвищого розквіту середньовічної культури: світської літератури і поезії, театру, в якому ставлять і містерії, і світські фарси; музики, де на зміну унісону прийшло багатоголосся церковних хорових гімнів.

Середньовічний героїчний епос репрезентований такими літературними пам’ятками, як французька “Пісня про Роланда”, іспанська “Пісня про мого Сіда”, німецька “Пісня про Нібелунгів”, вірменська поема “Давид Сасунський” та ін. Німецький героїчний епос “Пісня про Нібелунгів”, складений очевидно між 1200-1210 рр. придворним шпільманом (як називали бродячих поетів, акторів і музикантів), ґрунтується на подіях і легендах раннього середньовіччя – епохи великого переселення народів, зокрема на легендах, пов’язаних із завоюванням Європи гунами на чолі з Аттилою (Єтцелем) у V ст. невідомий талановитий поет виклав два цикли народних легенд, які існували ще з VІ ст.: історію трагічного кохання нідерландського королевича Зигфріда і бургундської принцеси Брунгільди, а також історію загибелі королівства, заснованого у V ст. східногерманським племенем бургундів (нібелунгів), яке у 436 р. захопили гуни. Це монументальний твір, що включає 39 “авентюр” (пісень, частин) і має 9 тисяч рядків.

Саме в період середньовіччя остаточно складається образ лицаря (рицаря) як взірця, що уособлює ряд неодмінних – відповідно до цінностей епохи – достоїнств.

Зазвичай лицар мав походити з хорошого роду, але іноді у лицарі посвячували за виняткові воїнські подвиги. Згодом – і все частіше в міру розвитку міст – можна було купити цей привілей. Зростання ролі бюргерства змусило еліту виробляти кодекс, який можна було б протиставити намірам “третього стану” підніматися на все вищі щаблі у суспільстві. Тому в куртуазній літературі герой неодмінно вихвалявся чудовим генеалогічним деревом. Лицар мав бути вродливим, що звичайно підкреслювали його шати, рясно прикрашені золотом і коштовним камінням; пасували вбранню обладунок і упряж. У хроніста четвертого хрестового походу слово “благородно” означало те саме, що й “благо”, “розкішно”, “пречудово”.

Лицар мав бути сильним, бо інакше не зміг би носити обладунок вагою 60-80 кілограмів.

Найстрашніше обвинувачування для лицаря – брак мужності. Щоб уникнути звинувачення у боягузтві, лицар ладен забути про успіх справи, якій служить.

Двобої лицарів із закритим обличчям є в куртуазних романах темою трагічних історій, в яких лицар, піднявши забрало переможеного, переконується, що вбив близького родича або улюбленого друга. Звичай закривати обличчя забралом пояснюється, на думку Монтеск’є, тим. що дістати удар в обличчя вважалось особливо ганебним: вдарити в обличчя можна було тільки людину низького звання.

Коли ми сьогодні говоримо про лицарську поведінку, то звичайно маємо на увазі ставлення до ворога і ставлення до жінки.Славу здобувала не стільки перемога, скільки поведінка в бою. Загибель ставала добрим завершенням біографії, бо лицарю було важко примиритися з роллю немічного старця. “Правила гри”, обов’язкові в бою, диктувалися повагою до ворога, “ігровим” ставленням до життя, гуманністю і наданням супротивнику рівних шансів. Якщо супротивник упав з коня (а в обладунку він не міг піднятися в сідло без сторонньої допомоги), то той, хто вибив його з сідла, теж злізав з коня, щоб вирівняти шанси. “Я ніколи не вб’ю лицаря, який упав з коня! – проголошував Ланселот. – Боронь Боже зазнати такої ганьби!” Лицар не добиває людину похилого віку, “доозброює” супротивника (Ланселот, лицар без страху і докіру, не міг пробачити собі того, що у запалі бою вив двох неозброєних лицарів, а коли помітив це, було вже запізно. Він обіцяв податися на прощу пішки, в самій лише полотняній сорочці аби замолити гріх). Він не вбиває противника зі спини.