Люблю тебе, і більше слів не треба
Я люблю свою Вітчизну, в найпотаємніших куточках свого серця бережу це святе почуття. Дуже вдячна долі, що є дочкою незалежної України. Щаслива, щоденно милуюсь синіми світанками над рідним краєм, ваблять мене і зорі вечорові, засніжені вершини Карпат, вишневі і яблуневі сади, і тиха наша Рибниця. Навколо краса, яку можна обожнювати.
Тут рід мій весь і мила отча хата,
Над всім прозора благодатна синь.
І.Мисюк.
Не уявляю себе без зеленої Гуцульщини, дорогими для мене стали роки дитинства, перші місяці юності, батькова пісня і мамині добрі очі, тиха ласка бабусі і перше слово вчителя, веселий теплий дощик і ранкова роса, яку збивала, йдучи з дівчатами-однолітками до лісу.
Мене хвилює доля України, її завтрашній день, тому всім серцем прислухаюсь до гомону далеких і близьких нам подій. Які барви переважатимуть на скрижалях нашої історії? Яку, врешті, державу збудуємо? І чи має Україна майбутнє?
Коли я думаю про нашу молоду Україну, на думку спадають слова Т.Шевченка.
Мій Боже милий, як то мало
Святих людей на світі стало,
Один на другого кують
Кайдани в серці.
Замислююсь наразі. Це про внутрішню неприязнь і розбрат українців. Не можна про це мовчати, такі, на жаль, ми є. Тому і обпікає гіркий полин душу. Ще і не дихнули на повні груди національної волі, ще багатьом здається, що живем “на просторах родины чудесной”, а вже сіємо байдужість і розчарування. Здається, сам Господь благословив Україну на незалежність, і мали б ми цей дар найтривкіше взяти до рук. Ми ніби і взяли, але не дорожимо як слід. А тим часом перевертні помагають “з матері полатану сорочку знімати”. Ще й нові підростають. Це наша трагедія.
Здається, що дивиться на нас з високої Канівської кручі Т. Шевченко і гнівно запитує: “Для кого в світі живете?” А ми зобов’язані відповісти? Чи зможемо? Чи вистачить у нас сил піднятися з моря бездуховності?
І все-таки вірю: є в Україні майбутнє, розквітне вона веселкою над світом білим і житиме вічно. Народ, який так багато пережив, - невмирущий!
Серце стискається від болю, коли оглядаюсь у минуле. Кров героїв рясно запеклась на підвалинах нашої незалежності. Згадаймо сьогодні юних захисників Крут, Січових стрільців, молодих командирів УНР, підпільників ОУН, вояків УПА, тих, хто пройшов тифозні бараки, знав дроти Колими, соловецькі табори, тих, чиї останки омиває вода українських криниць. Висока мрія про волю і самостійність вела важкими дорогами боротьби щирих синів і дочок України. Своїм життям і боротьбою вони завоювали право на безсмертя, бо засвічували зорю волі. Хіба можна забути, як горів духом Ольжич, як гідно трималася Олена Теліга, як зійшли на свою Голгофу Ю.Литвин, О.Тихий, В.Стус? Та хіба лише вони?
Пригадалися мені слова В.Стуса: “Україна під окупацією? Та нічого подібного. Я є вільним, і тому Україна є вільною. Бо вона в мені...” Хіба не може бути вільною душа, коли тіло стікає кров’ю, коли руки оковані важкими путами?
Якби і нам така віра сьогодні ... Якби ... Не розгулював би тоді хаос у нашій ще не зміцнілій країні, не осідали б мільйони в іноземних банках, не шукали б українці примарного щастя на чужині. Не дозволили б ми творити закони людям, які цураються всього рідного і вважають, що вони “сини Країни Рад”, “родом із Жовтня” і безсоромно розмовляють мовою свого сусіда.