ІСТОРІЯ ПРИКАРПАТТЯ
Коли в Карпати приходить сонце спочити після турботливого дня і дарує гірським вершинам своє найласкавіше пер вечірнє проміння, погляньте навколо: як мальовниче прекрасні полонини, напоєні запахами живиці і духмяних гірських трав, стрункі смерекові ліси, що своїм верховіттям торкаються самого неба, скільки пісень у бігу кришталевих гірських потоків.
При кожній зустрічі з Прикарпаттям, з його квітучим сьогоденням, з його чудовими людьми вражає, як невпізнанно змінився, як розцвів цей край.
Історія цього краю – роки, століття боротьби за волю, боротьби довгої і впертої, з покоління в покоління. Як ген високо в горах підтримують вівчарі вогонь полонинської ватри. Так живив народ полум’я цієї боротьби своєю жагучою ненавистю до поневолювачів – експлуататорів, своїм прагненням будь-що здобути свободу.
Монголо-татарські та турецькі завойовники, угорські феодали, й австрійські барони. Польська шляхта й Ватикан у різні періоди історії намагалися не лише поневолити населення цього краю, але й вирвати те живе коріння, яке єднало його з усім українським народом, з братнім російським та білоруським народами.
Починаючи з Х століття Прикарпаття входило до складу Давньоруської держави. Одна з найяскравіших сторінок його історії пов’язана з постаттю князя Данила Галицького, який протягом довгого часу зумів протистояти численним ворогам Галицько-Волинського князівства.
В середині ХІV століття Галицько-Волинське князівство втратило свою могутність і незабаром польським феодалам вдалося загарбати прикарпатські землі.
Та не корився народ ворогам. Не корився він і багатіям – експлуататорам, які разом з іноземними загарбниками пригнічували трудовий люд.
Хай не всі імена героїв, яких щедро народжувала земля, береглися в пам’яті людській. Хай не знаємо ми тих, хто піднімався з косами і бартками проти феодалів-кріпосників під час багатьох селянських повстань на початку і в середині ХV століття. Та про повстання під проводом селянина Муха, що в 1490 році охопило значну частину Буковини та Покуття. Досі розповідають народні пісні та перекази, про нього згадується в історичних документах.
Жорстоко розправлялися польські феодали з повсталими селянами. І знову карпатські вершини, густі смерекові ліси, скелясті ущелини давали притулок тим, хто обрав собі за краще загинути в боротьбі, ніж скоритися панам. З усіх кінців Прикарпаття, з гірських і низинних районів, ішли вони в гори, в опришки...
А коли в 1648 році почалася визвольна війна українського народу проти польсько-шляхетського ярма і за возз’єднання України з Росією під проводом Богдана Хмельницького, трудящі Прикарпаття об’єднувалися у бойові загони, щоб спільно із загонами запорізьких козаків здобувати волю. Вони оволоділи багатьма містами і селами Покуття. Повстанці разом із козацькими військами Богдана Хмельницького здобували міста і фортеці, прокладаючи шлях до Львова.
Кожна битва була освячена високою мрією єднання всіх українських земель, всього українського народу. Хай не судилося цій мрії тоді здійснитися. За Андрусівським перемир’ям, укладеним між Росією і Польщею у 1667 році, західноукраїнські землі надалі залишилися у складі шляхетської Польщі. Але мрія ця продовбувала жити, і вже ніяка сила не змогла її вбити.
У відповідь на розправи польських панів над повстанцями мирився рух опришків. Грозою для гнобителів були іменна ватажків загонів Миколи Драга рука, Івана Винника, Івана Пискливого...
Найяскравіші сторінки визвольної боротьби народних мас у першій половині ХVІІІ століття пов’язані з іменем уславленого опришківського ватажка Олекси Довбуша. Його загони наводили панічний страх на польських магнатів та їх прислужників з числа місцевих багачів. Довбушеві опришки робили походи на Закарпаття й Поділля, на Перемишль і Дрогобич. І коли народний герой був по зрадницьки вбитий, опришківський рух не припинився. Його очолили вірні побратими і послідовники славного Довбуша Павло Орфенюк, Василь Баюрак, Іван Бойчук та інші.