Образи і символи смерті в культурі

-визначити, в чому полягає креативність смерті, застосувавши концепцію А.Морена;

-розглянути історичну еволюцію поглядів на смерть;

-що таке некрофільство і, зокрема, некрофільність сучасної культури;

Рано чи пізно кожен з нас починає роздумувати про смерть, щоб вирішити для себе не що є смерть взагалі, яку він так чи інакше спостерігає, про яку читав і чув, смерть інших, а його особиста смерть. Це зовсім не одне й теж: чужа смерть, за якою можна спостерігати, яка має відношення до фізичного світу, і смерть особиста, яку спостерігати не можна, і про яку можливо тільки роздумувати, в яку можна не вірити, яку можна боятися, від якої можна до певного часу відмахнутися.

Проблема смерті, взята в своєму етичному ключі, є багатоплановою.

Одне з визначень смерті може полягати в тому, що вона є кінець життя, є заперечення його як вищої цінності. А оскільки смерть – є цінність того ж рангу, тому що, як і життя, вона несе в собі деякий фундаментальний смисл, який задає масштаб, істинних цінностей. Життя як найвища цінність є свого роду еквівалент інших вищих цінностей – свободи, любові, честі, і тому воно володіє здібністю заповнювати їх існування, їх дійсне соціальне буття, обмінюючи себе на них. А смерті є формою такого обміну. Мова йде про смерть конкретної особистості, яка здійснює свій вибір, надаючи перевагу смерті над життям.

Слід сказати, що за одною і тою ж символікою можуть

приховуватися різні смисли. Одне діло – смисл смерті у християнина і всіх тих, хто допускає безсмертя душі, можливість життя в потойбічному світі; інше – смисл смерті для тих, хто у все це не вірить.

В першому випадку легко можна обгрунтувати істинний смисл життя,

зняти страх людини перед смертю. Хочу навести приклад із слів Цицерона : “якщо я тут помиляюсь, вірячи в безсмертя людської душі, то помиляюсь я охоче і не хочу, щоб у мене відібрали цю помилку, якою я насолоджуюсь, доки живий. О, який прекрасний буде день, коли я приєднаюсь до світу душ і піду від цього натовпу, від цих мерзотників!”(26;30)

Вміння жорстко контролювати нашу здібність видавати бажане за

дійсне – важлива умова серйозного аналізу етичних проблем смерті і безсмертя.

Пушкін:

Нет, весь я не умру – душа в заветном мире

Мой прах переживёт и тленья убежит.

Але тут – тільки жах зникнення, кінця і пристрасне бажання життя,

кохання, краси, як антиподію смерті:

Как ничего! Ни мысль, ни первая любов!

Мне страшно… И на жизнь гляжу печален вновь,

И долго жить хочу, чтоб долго образ милый