Культура України в період сталінського тоталітаризму

У 1926—1933 рр. театр "Березіль" працює в Харкові. До його складу входять митці Мар'ян Крушельницький, Ам-вросій Бучма, Наталія Ужвій, Іван Мар'яненко, Йосип Гірняк, Валентина Чистякова, Надія Титаренко, О Добро-вольська. Найближчим помічником Леся Курбаса у модер¬нізації українського театру став драматург Микола Куліш. У його п'єсах ("Мина Мазайло", "Народний Малахій") знайшли широке відображення взаємозв'язки людини і нового історичного часу.

У 1934 р. театр "Березіль" переіменовано в театр ім.Т.Г.Шев-ченка. Доля Леся Курбаса, Миколи Куліша, як і багатьох представників творчої інтелігенції України, склалася тра¬гічно. Вони були репресовані й розстріляні 1937 р. у Соло-вецькому таборі особливого призначення.

Творчість Леся Курбаса належить до визначних здобутків українського і світового театру XX ст.

У цей період значного розвитку набуває український кінематограф. Величезний вклад у розвиток кінематогра¬фу здійснив Олександр Довженко такими фільмами, як "Звенигора", "Арсенал", "Земля".

. Різноманітність стилів і напрямів була властива і образотворчому мистецтву. Так, серед професури Академії мистецтв, утвореної в грудні 1917р. в Києві, були Микола Бурачек, Михайло Жук, Василь Кричевський, Абрам Ма-невич, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут — митці різних шкіл.

Авангардне мистецтво представляли Олександр Богомазов, Михайло Бойчук, Казимир Малевич та ін. О. Богома-зов — художник-кубофутурист, автор трактату "Живопис та елементи", у якому виклав бачення авангардного мис¬тецтва. К. Малевич — один із основоположників супрема¬тизму, його мистецтво ґрунтується на фольклорних дже¬релах. Цікаво, що свій "Чорний квадрат" він характеризу¬вав як "живописний реалізм селянки у двох вимірах", зближаючи у такий спосіб елітарний абстракціонізм з на¬родним мистецтвом.

Новаторські пошуки властиві творчості Петра Холодно¬го, який послідовно розробляв принципи сучасного україн¬ського стилю в монументальному мистецтві, вбачаючи цей стиль у новому переосмисленні традицій давноруського Іконопису.

Новий напрям монументального мистецтва XX ст. запо¬чаткував М. Бойчук. Цей напрям — так званий неовізантизм, в основі якого лежали конструктивні особливості візантійського та давньоруського живопису (домонгольсь-кого періоду). В його творах присутня іконописна тради¬ція ("Плач Ярославни"). Пізніше, коли його стали тавру¬вати в пресі за "ухили", дорікати за "живопис на фанері", М. Бойчук на сторінках "Вечірнього Києва" (1929 р.) нага¬дував: "Я ніколи не приховував своєї праці і демонстрував її в тих мистецьких творах, які виконувалися саме для мас української соціалістичної культури від усіх націона¬лістичних елементів. Була виконана велика робота. Досить сказати, що лише Наркомісаріат освіти ми очистили від 2 тис. людей, що належали до націоналістичних елементів, у тому числі близько 300 вчених і письменників".

Чистки П. Постишева спрямувалися не тільки проти дія¬чів культури, а й проти політичної верхівки України. Так, 7 липня 1933р. накладає на себе руки комісар освіти М. Скрипник, звинувачений у націонал-комунізмі. Ідеолог українського націонал-комунізму О. Я. Шумський помер на засланні. За звинуваченнями в націоналізмі жертвами чи¬сток стали 15 тис. відповідальних працівників. П. Постишев зазначав, що майже всіх усунених з посад ставили до розстрілу або висилали.

Навіть Л.Троцький визнавав, що "ніде репресії, чист¬ки, приниження і взагалі всякого роду бюрократичне хулі¬ганство не набрали таких страхітливих розмірів, як в Ук¬раїні, у боротьбі з могутніми прихованими прагненнями українських мас до більшої свободи й незалежності".

Репресивний орган планував знищити цілі верстви на¬селення, як, зокрема, священиків, колишніх учасників ан¬тибільшовицьких військ, тих, хто бував за кордоном чи мав там родичів, іммігрантів з Галичини, навіть прості гро¬мадяни гинули у диявольському більшовицькому полум'ї у величезній кількості.

До кінця 30-х років те обмежене самоврядування, яке мали українці, зійшло майже нанівець.Сталін і його оточення справили на політичне і куль¬турне життя України вплив, який важко осягнути. Найтяжчі втрати від сталінських репресій зазнали інтелігенція і се¬лянство — дві верстви, що становили соціальну базу ук-раїнського національного відродження. В результаті рух за самоутвердження українців, що, здавалося, набирав сили у 20-х роках, утратив незліченну кількість прибічників. Цей удар особливо відчувався у середовищі двох поколінь ук¬раїнської інтелігенції — тих, хто активно діяв до революції, й тих, хто вийшов на передній план у 20-ті роки. Саме ці покоління мали відіграти визначальну роль у процесі будів¬ництва нації, й саме вони були винищені сталінщиною. Знекровлюючі наслідки страшних втрат 30-х років допо¬магають зрозуміти ту відносну кволість політичної волі та культурний занепад, що їх виявлятимуть у наступні роки радянські українці.