Роль літератури в житті європейського суспільства доби просвітництва

І очі вже її для сліз відкриті.

Переїхавши до Франції, Маріно здобув при королівському дворі чималу популярність, потіснивши колишнього придворного поета Малерба, який вважається першим класицистом. Під впливом Маріно у Франції виникла так звана преціозна (вимоглива) літературна школа.Іспанець Луї Гонгора-і-Агроте (1561-1627) також дав своє ім’я аристократичній поетичній школі гонгористів, своїх послідовників серед поетів Іспанії та Латинської Америки. Суть її майже тотожна з маринізмом. Треба писати не для всіх, а лише для обраних, для “культурних” людей, вважав Гонгора. Поет оспівував у своїх творах смерть, страждання. Він каже, що немає нічого сталого на землі, що праця марна, досвід даремний. Гонгористи відділяли себе від концептистів і навіть полемізували з ними, однак насправді різниця між концептизмом, маринізмом, гонгоризмом, евфуїзмом і преціозною літературою була скоріше уявною, ніж реальною.

Близькість до концептивних засад творчості характеризує також численних авторів прозових афористичних збірок влучних і повчальних сентенцій. Найвідомішими авторами таких збірок були іспанець Б.Грасіан-і-Моралес (“Кишеньковий оракул”), французи Франсуа Ларошфуко (1613-1680, “Максими або Моральні роздуми”) і Жан де Лабрюйєр (1645-1696, “Характери або Норови нашого часу”), англієць А.-Е.-К.Шефтсбері (1671-1713). Концептизм думки і творчості вважався ознакою добре вихованого художнього смаку і необхідною передумовою оволодіння особливими вміннями – синерезисом (мистецтвом тонкого розуміння та інтуїтивного прозріння) і солілоквією (мистецтвом самопізнання).

У драматургії панівні позиції, поруч з єзуїтськими релігійно-дидактичним театром, завойовує жанр трагедії, відроджений завдяки передусім В.Шекспіру.

У німецькій драматургії періоду бароко перше місце по праву належить талановитому лірику і автору історичних трагедій Андреасу Грифіусу (1616-1664). У своїй творчості цей драматург сполучає елементи єзуїтського і шекспірівського театрів. Грифіуса передусім цікавили колоритні й екзотичні для тогочасної Європи постаті, у розкритті внутрішнього світу яких автор дотримувався поважного ставлення до історичного матеріалу і серйозного аналізу психології героїв. Найвідомішими його трагедіями на історичну тематику є “Лев Вірменин”, “Катерина Грузинська” і “Вбита величність або Карл Стюарт, король Великої Британії”. Грифіус є також творцем нового театрального жанру – побутової міщанської драми (“Карденто і Целінда”). Створював він і сатиричні комедії.

Визначним драматургом барокової доби був іспанець Педро Кальдерон де ля Барка (1600-1681), який написав понад 120 п’єс. Провідна тема його творчості – якщо вже людина живе для того, щоб страждати, то мусить робити це гідно і має героїчно нести свій життєвий хрест. Німецькі романтики називали Кальдерона “поетом честі”. Ця тема проходить у таких п’єсах Кальдерона, як “Вклоніння хресту”, “Стійкий принц”, “Життя є сон”, “Чудодійний чаклун” та ін. Світ жахливий, світ ворожий людині. Вона нікчемна, страждає, стогне. Ані жалощів, ані допомоги, ані співчуття не знайде людина на цьому світі. Чому ж людина повинна страждати? У чому її провина? Вона у тому, що людина народилася недосконалою і живе на землі егоїстично заради примарної насолоди. Усі прагнуть здобути особистого щастя, поспішають, борються, шукають, а таке життя – безумство, помилка. Найкраща мить у житті, мить радощів, щастя – це лише мінлива бульбашка в калюжі, жорстока самоомана. Поряд з тим Кальдером не був мізантропом (людиноненависником) або похмурим суддею народного гумору. В його творах можна знайти чимало живого народного гумору, адже він адресував свої драми не салонній, а широкій публіці іспанських містечок.

Варто згадати ще одного іспанського драматурга періоду бароко, автора понад 400 комедій монаха Тірсо де Моліну (справжнє ім’я – Габріель Тельєс, 1583-1648). Найбільшу відомість отримала його п’єса “Севільський пройдисвіт або Кам’яний гість” (надрукована 1630), в якій вперше виведено яскравий образ авантюриста Дона Хуана, до якого пізніше зверталися Мольєр, Гофман, Байрок, Пушкін, К’єркегор, Леся Українка та багато інших видатних письменників. Взагалі література бароко часто звертається до пригодницької авантюрної теми, що призвело до поширення розрахованого на широку публіку жанру так званого крутійського роману.

Визначним представником іспанської барокової прози був Франсіско де Кеведо-і-Вільєгас (1580-1645), затятий дуелянт і опальний міністр фінансів, підданий гонінням за сатиричні твори проти політики та монархів Іспанської імперії. У крутійському романі “Історія життя пройдисвіта Пабло, зразка волоцюг і дзеркала крутіїв” (надрукований 1626), циклі фантасмагоричних гротескових памфлетів “Сновиддя” (виданий 1627), збірці новел “Час відплати, або Розумна фортуна” (видана 1650) та низці інших творів, насичених концептивною образністю, Кеведо створив сатиричну панораму життя Іспанії, показав зародження буржуазних відносин, правдиві картини деморалізації й соціальної корупції. Мрії Кеведо про “народну монархію” відбилися у трактаті “Політика Бога, правління Христа і тиранія сатани” у двох частинах (виданий 1626-1639). Кеведо писав також талановиті сатиричні памфлети, листи у віршах, інтимні сонети і романси.Художні твори барокових письменників відзначаються оригінальністю задуму і втілення. Так, герой роману Луїза Велеса де Гевари (1579-1644) “Хромий біс” студент Клеофас звільнює запертого у колбі астролога “демона дрібниць”, “пекельну муху”, тобто чорта, який “спеціалізувався” на “дрібних крутійствах”. У вдячність за звільнення чорт розкриває перед студентом приховане життя Мадриду. Пізніше мотив демонічного проводиря геніально використає у “Фаусті” Гете. У сатиричному романі у трьох томах “Критикон” Б.Грасіана такий собі Крістело спасається після затоплення корабля на острові, де зустрічається з дикуном Андреніо (одним з прототипів П’ятниці), якого навчає іспанській мові. Але на відміну від героя Д.Дефо Крістело разом з дикуном скоро потрапляє на батьківщину в Іспанію, де у спілкуванні з багатьма досить різними людьми дикун розкривається як більш культурна і цивілізована людина. З’ясовується, що образ Андреніо необхідний автору для узагальнюючих філософських роздумів над сенсом життя та критики сучасності.