Культура Стародавнього Риму

Виникнення християнства. В міру наростання загальної кризи Римської імперії настає і криза традиційної релігії. Внаслідок складного синтезу східних релігій і культів, передусім іудаїзму, платонівської і елліністичної філософії (зокрема стоїцизму) та соціальних утопій виникає нова релігія – християнство. З іудаїзму – монотеїстичної національної релігії єврейського народу – в християнство прийшла та частина Біблії, яка називається Старим Заповітом – збірник давніх священних текстів. Він складався протягом І тисячоліття до н.е. і містить виклад міфологічних систем і сюжетів, історичні перекази, релігійну публіцистику і притчі, філософсько-моралістичні твори і любовну лірику, зразки релігійної містики.

Що становить зміст нової релігії – християнства? Якщо намагатися сказати стисло, то це віра в те, що дві тисячі років тому Бог прийшов у наш світ – народився, прийняв ім'я Ісус, проповідував, страждав і помер на хресті, як людина. Священою книгою християн стала Біблія, до якої увійшли Старий Заповіт та Новий Заповіт. Новий Заповіт містить: 4 євангеліє (в перекладі з грецького “євангеліє” – блага, добра звістка) – від Матфея, від Марка, від Луки і від Іоанна, в яких описане земне життя Ісуса Христа; Діяння святих Апостолів (учнів Христа); Соборні послання святих Апостолів; Послання Апостола Павла і Откровення Іоанна Богослова, або Апокаліпсис. Досвід, втілений і зафіксований у Біблії, збагатив народну мудрість, вплинув на розвиток літератури, образотворчого мистецтва, філософської думки.

Сучасна історична наука виходить з того, що євангельські розповіді про Ісуса мають під собою безперечне історичне підгрунтя. Більшість істориків погоджуються на думці, що Ісус (який народився в 4 р. до н.е.) був реальним подвижником і проповідником, який жив в Іудеї і героїчно прийняв мученицьку смерть за віру й істину. Історичними (тобто такими, що реально існували) особистостями вважається і більшість апостолів – найближчих учнів Христа (Петро, Андрій, Іоанн, Павло і інш.). Наслідуючи приклад свого Вчителя, апостоли не повинні були володіти майном, їм не можна було залишатися на одному місці довше одного–двох днів і брати з собою в дорогу що–небудь, крім хліба.

Христос проповідував дві “найбільші заповіді в законі”, в яких зосереджений весь дух і значення істинної віри. Перша з них: “…возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм...”, друга ж: “возлюби ближнього твого як самого себе; на цих двох заповідях затверджується весь закон...” (Євангеліє від Матфея. 22.37; 39–40).

Провідна у ранньому християнстві ідея рівності людей перед Богом була своєрідною формою протесту завойованих і пригноблених. Нова релігія, яка спочатку поширилася серед нижчих верств суспільства у східних провінціях, зазнавала суворого переслідування. Перші згадки про християн у римських джерелах належать до часу правління імператора Нерона (I ст. н.е.), коли їх звинуватили в підпалі Риму і влаштували масову страту. Поступово християнство завойовує все більше прихильників, а верхівка церковнослужителів вступає в союз з владою. Імператор Константин I на початку IV ст. н.е. визнав християнство рівноправною релігією, а в кінці IV ст. імператор Феодосій I заборонив всі язичницькі обряди, тобто християнство перетворилося на державну релігію.Система виховання й освіти. Особливу роль у римлян відігравало сімейне виховання. Діти виховувалися в дусі поваги до вірувань і звичаїв предків, беззаперечного підкорення батьківській владі. Справжній громадянин у римлян – це слухняний син і дисциплінований воїн. Прадавнє законодавство передбачало суворе покарання за порушення батьківської волі, в цьому ж напрямі діяла державна релігія з її обожнюванням громадянської і військової доброчесності. У V ст. до н.е. з'явилися елементарні (у перекладі з латині – основні) школи, де навчалися головним чином діти вільних громадян. Предмети – латинська і грецька мови, письмо, читання і лічба. Пізніше серед знатних і заможних сімей набула поширення домашня освіта. У II ст. до н.е. виникли граматичні і риторські школи, які також були доступні тільки для дітей багатих римлян. Риторські школи були своєрідними вищими навчальними закладами (ораторське мистецтво, право, філософія, поезія). Поступово юристи–вчителі утворили досить стійкі групи, які отримали назву “кафедри”. За таким же принципом оформляються кафедри риторики і філософії, медицини й архітектури. Декілька вищих шкіл виникає у II ст. н.е. (Рим, Афіни). Студенти, які приїжджали здобувати освіту з різних частин Римської держави, об'єднувалися в земляцтва – “хори”.

У період республіки навчання було приватним, і держава в нього не втручалася. Однак у часи імперії держава почала контролювати систему освіти. Вчителі перетворилися на оплачуваних державних службовців. Відповідно до розмірів кожного міста встановлювалася кількість риторів і граматиків. Вчителі користувалися рядом привілеїв, а в IV ст. н.е. всі кандидатури викладачів підлягали затвердженню імператором. Така система мала і позитивні, і негативні наслідки.

Наука. Римляни зуміли освоїти і переробити накопичений наукою різних країн потенціал і, розвиваючи його, досягнути найзначніших результатів, особливо в тих галузях знань, де можливе практичне застосування наукових досягнень.

На римській філософії найсильніше позначався грецький вплив, тут не склалося жодного оригінального напряму. Популярність отримали насамперед морально–етичні вчення. Майже офіційною доктриною римської держави став стоїцизм, який бачив мету філософії в тому, щоб вказати шлях до щастя. Видатним представником цього напряму був Сенека. Він відігравав помітну політичну роль при імператорі Нероні, але закінчилася його кар'єра трагічно. Запідозривши участь Сенеки в змові, Нерон змусив філософа покінчити життя самогубством. Сенека насамперед розробляв проблеми практичної моралі: подолання страху смерті, важливість стриманості, етична рівність людей, існування долі. Філософська розробка такого кола ідей дозволяє вважати вчення Сенеки одним з джерел християнської етики.