Предмет етики й особливості етичних знань
Інше правило поведінки гласить, що їсти треба так, аби й іншим захотілося. Це правило, здавалося б, уже зовсім не пов'язане з іншими людьми й стосується суто індивіда. Зазначимо, що трапляються й роз'яснення, суть яких в уточненні: щоб бути приємним не лише собі, а й іншим. Саме в цьому зайвому «не лише» й полягає відмінність морального змісту норми від її формалізованого, апелюючого до здорового глузду договірного характеру, що має місце в подальшому (стосовно історичного виникнення моральності) обгрунтуванні найпростіших правил.
Інколи сучасні тлумачення цих правил ще чіткіше оголюють указаний смисл. Наприклад, у зверненні до відвідувачів перукарень читаємо: «Будьте взаємно ввічливими, адже це недорого коштує». В основі розглядуваних тлумачень правил і норм, та й загалом моральності лежить розуміння взаємин людини з іншими, яке в суті своїй не передбачає інших зв'язків, окрім тих, котрі регламентовані вигодою, випливають з інтересу індивіда, який керується егоїстичними мотивами.
Моральність же виникає в становленні іншого, «істинно людського» інтересу, котрий включає в особистий інтерес і інтерес до світу, який він сам по собі, до іншого як до людини. Бути приємним іншим і означає бути людиною, мати людські бажання й людський інтерес, задовольняти, наприклад, найпростішу потребу в їжі по-людськи, людським способом харчування.
Зауважимо, що з боку так званих «любителів простоти», котрі відстоюють природність у її суто біологічному розумінні, великим прорахунком є нехтування моральних норм як нібито надуманих, виморочних, таких, що сковують свободу індивіда. Нехтуючи ними, такі люди відтинають можливості власного духовного самовизначення, повноцінної дружби, любові, творчості — всього, що пов'язане з повноцінним існуванням світу «для мене». Таким є закон, що підтверджує роль і значення моральності для розвитку людства.
Особливості розвитку людини зумовлені її суспільною сутністю, яка реалізується на рівні глибинного, внутрішнього, морального зв'язку ЛЮДИНИ з іншими. Своє вираження суспільна сутність знаходить у потребі співпричетності до інших. Ставлення до інших як до мети і таким чином засобу «для мене» й означає співвіднесеність з іншими, моральний спосіб співпричетності людини до інших, вираженої на глибинному рівні проникнення у внутрішній світ, тобто спосіб, що є основою в тому числі й простих норм поведінки.
Бути приємним іншим означає, що інші включені в інтерес індивіда. В приємному для себе покладений його суспільний, людський інтерес. Ставлення ж до себе як до суспільного індивіда співвіднесене зі ставленням до інших, містить останнє в самій суспільній природі людини. Цим і визначається духовний характер моральності, її істинно людський зміст, що стає підґрунтям моральних норм, їхнього загальнолюдського характеру.
Таким чином, відлік від іншого, не містячи в собі применшення, приниження, ущемлення себе, виступає дорогою до себе як до істоти духовної, суспільної.
Ставлення до іншого є відношенням до себе,— проголосили як найвищу мудрість древні. Сьогодні її наново усвідомили ті, хто присвятив свою працю моральному зціленню людства. Головне ж полягає в тому, що ті, хто потребує зцілення, дедалі більше схильні почути цей категоричний імператив людяності. Підносячись назустріч людяності через страждання від розсуспільненого буття, трагічного світовідчуття, породженого самотністю людини, через її спустошеність і песимізм, індивід чимраз уважніше озирається в пошуках власного сенсу. Особливо гостро такі шукання позначаються на долі сучасної молоді, оскільки багато в чому визначають її злети й падіння, перемоги й поразки. Значна частка в поясненні того, що сталося з людиною, яка в пору свого становлення осягнула й проголосила закон людяності як абсолютну вимогу й тим, хто сьогодні усвідомлює силу її дії на свою долю, розплачується за нехтування нею ціною власних страждань, пов'язана з долею моральності.
В реальній історії в результаті певних соціальних умов моральна форма суспільного зв'язку людей втрачає для суспільства свій практичний смисл, а її універсальний для життєдіяльності людей характер звужується до меж особистого життя. Роздвоєння життя людини на її життя як особистості і як соціального індивіда пов'язане з тим, що суспільне буття цієї людини виступає як зовнішнє стосовно її індивідуального, особистішого буття, а інтерес особистий не збігається з інтересом спільним.«Чи мовчав я коли-небудь зі страху і чи був ворог вітчизни мені другом? — Ні! Завжди я думав про благо загальне»,— з гордістю стверджує Креонт в «Антігоні» Софокла. В цьому звичному для Нового часу тексті нами в більшій мірі вловлюється високий пафос громадськості й значно в меншій мірі стан тих, хто усвідомлював те, що відбувалося в палітрі трагічного, прощався з великим минулим, осягаючи нездоланність процесу його руйнування. Благо загальне й благо особисте не збігаються. Ось у чому питання, камінь спотикання, джерело зусиль, спрямованих на подолання, на жаль, нездоланного.