Етичні погляди середньовіччя
Зміна всесвітньо-історичних епох, перехід від античності до середньовіччя фактично відбувався в хронологічних рамках самого античного суспільства. Відправним її пунктом стала криза III—IV ст., що позначилася на всіх сферах життя Стародавнього Риму. На початку IV ст. християнство із форми протесту поневолених і знедолених, віри гнаної й переслідуваної перетворилося на офіційно визнаний культ, що зайняв домінуюче становище в імперії.
Оскільки християнство походить із античної культури, то за всієї своєї сутнісної протилежності цій культурі воно все-таки в певних моментах успадковує античність. Це характерно також для і етичної думки. Лад основних моральних проблем, виокремлення саме чеснот як суттєвих моментів морального вдосконалення, продовжує сформовану античністю пізнавальну позицію. Разом із тим вихідні підвалини обгрунтування, зміна кута розгляду (наприклад, з природи людських чеснот на абстрактно-загальні в силу своєї божественності моральні судження та норми) свідчать про появу нового ступеня в розвитку етичної думки.
При дослідженні культурних традицій середньовіччя, зокрема в етичній галузі, слід уникати упередженого ставлення, що утвердилося свого часу стосовно цього періоду. «На середні віки,— писав Ф. Енгельс,— дивились як на простий перерив у ході історії, спричинений тисячолітнім загальним варварством. Ніхто не звертав уваги на великі успіхи, зроблені протягом середніх віків...» '.
Аналіз специфіки середньовічної етичної позиції передбачає врахування того, що в центрі християнського світобачення замість безособового космосу античності постав сам творець усього сущого — Бог, абсолютна створююча сила, наділена незмінністю, всевіданням, усемогутністю, безконечністю, всеблагістю і т. д. Ним створений і керований світ. Разом із тим уся велич, доцільність, краса світу — ніщо в порівнянні з небаченою величчю, мудрістю, красою й благістю вічного Бога. Адже Земля — юдоль плачу, втілення надій і розчарувань. Земне благо — лише видимість, ілюзія, в той час як зло — всюдисуща реальність.
Християнське приниження світу земного є водночас і звеличенням його творця та світу потойбічного. Дана точка відліку перетворює проблему буття на проблему людського спілкування з богом, цілком забарвлюючи всю середньовічну духовність, а затим і саме середньовічне життя моральною проблематикою. Людина є творінням за образом і подобою божою. З цієї точки зору вона — унікальне творіння, наділене божим даром — свободою волі й, отже, благом.
Усі чесноти сконцентровані у щонайвищій любові до Бога як до носія моралі, блага. Якщо ж людина виявляє гординю в забутті Господа, то всі чесноти в ній знищуються. Зло є відпадання людини від «справи господньої». Гріховність — єдине джерело загальної зіпсутості. Смерть — момент розплати за гріхопадіння. Як свобода волі, так і смерть являють собою моральні феномени, пов'язані з головним моральним джерелом — Богом. Таким чином, головна проблема середньовічного світовідношення «Бог — людина» визначала вирішення всіх моральних проблем (проблеми зла у створеному благим Богом світі; свободи волі людини в системі божественного приречення; індивідуального морального завдання в практичній поведінці і т. д.). В свою чергу, етична спрямованість перетворювалася на основний принцип теолого-філософського розгляду проблем світобудови, людського буття, ставлення людини до Бога.
Панівні уявлення щодо пройнятості земного світу й людського існування божественним приреченням визначали специфіку теоретико-пізнавальних можливостей середньовічної етичної думки. Протягом усього середньовіччя обстоювалася думка про перевагу віри над розумом, переважаючу силу релігійного авторитету у порівнянні з людським пізнанням. Теоцентризм християнської картини світу вимагав віри, а не розумної доказовості, як вихідного засновку для орієнтації людини у світі.
Життєва істина осягається серцем і виступає предметом віри. Логіка й розум виявляють обмеженість, а часто й неспроможність у пошуках свого істинного життєвого шляху. Таким чином, у християнській традиції вирішення моральних проблем перебуває в нерозривному зв'язку з онтологічно-теологічними уявленнями. Моральність як об'єкт розгляду тлумачиться як об'єктивно-божественний, надін-дивідуальний феномен, не теоретично пізнаванний, а релігійно осяжний. Тому для епохи середньовіччя типове зникнення світських етичних концепцій. Залишається теологічне обгрунтування моральних вимог як заповідей Бога. Однак і в такій іпостасі етична думка середньовіччя не була однорідною.
Домінантне становище займало об'єктивно-божественне обгрунтування моральності в системах головних ідеологів християнства, офіційних представників церкви Августина Блаженного та Фоми Аквінського.Найвидатніший серед західних отців церкви Аврелій Августин був одним із яскравих представників ранньохристиянської думки, праці якого справили найдужчий вплив на середньовічну філософську й етичну думку. Будучи першим систематизатором середньовічного світогляду, Августин на цілу епоху заклав модель теоретичного вирішення моральних проблем. Від філософів пізньої античності він перейняв практично-етичне настановлення як головну мету філософського знання, змінивши її у -відповідності з положеннями й завданнями християнства. Саме завдяки його наполегливим теологічним зусиллям моральність здобула божественний статус і втратила орієнтацію на можливість особистісної суверенності в ній.