Культура Київської Русь
З утвердженням християнства велику роль починає відігравати перекладна література. За літературними зв'язками Київська Русь тяжіла до Візантії, яка була центром античних і східносередземноморських цінностей. З Константинополя в Київ незабаром після введення християнства стали надходити церковні і світські твори грецькою та іншими мовами. Одним з перших був переклад Євангеліє, виконаний у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Осторомира - Остромирове Євангеліє. Також поширювалися апокрифічні твори – твори релігійного змісту, неканонізовані церквою.Давньоруські книжники підходили до перекладу творчо: церковну літературу відтворювали з всією можливою точністю, а світські твори часто переробляли, внаслідок чого виходив, мабуть, чи не оригінальний твір. Так були оброблені “Історія Іудейської війни” Іосифа Флавія, “Повість про Акира Премудрого”, “Хроніка” Іоанна Малали, яка жваво передавала біблійні перекази, легендарні історії Вавілону, Єгипту, Греції, Риму і Візантії.
Згодом на Русі з'явилися оригінальні твори. Мабуть, першим самостійним жанром давньоруської літератури стало літописання. Початок його відносять ще на кінець Х ст. “Повість временних літ” є літописним зведенням. Вона була створена на початку ХII ст. ченцем Нестором на основі декількох більш давніх літописів Х-ХI ст. Одна з величезних заслуг Нестора полягає в тому, що він об'єднав місцеві, регіональні записи “за літами” в єдиний, загальноруський літопис.
Давньоруські літописи суттєво відрізнялися від західноєвропейських і візантійських хронік з їх придворно-феодальною і церковною тенденційністю. Зрозуміло, що не уникли цього і руські літописи, але вони були ширші за змістом, прагнули сумістити в собі завдання історичної, публіцистичної, релігійно-повчальної і художньої оповіді. До них включалися епічні перекази, родові легенди, уривки перекладних творів, церковні і світські повчання, записи державних договорів, політичні заповіти князів. Щоб відчути це, досить пригадати сюжети “Повісті временних літ”, присвячені заснуванню Києва, походу Олега на Константинополь і його смерті, помсті княгині Ольги древлянам, хрещенню Русі Володимиром. Головною темою руського літописання стала сама Руська земля, її єдність і могутність. Все це робило їх цікавими для найширшого кола читачів. Тому “Повість временних літ” була однією з найпопулярніших і цікавих книг для читання протягом усієї історії Стародавньої Русі, афоризми її автора увійшли в нашу мову (наприклад: “Книги - ріки, які наповнюють Всесвіт”, “Книги – джерела мудрості”).
З початком роздробленості Русі літописи складалися в кожному великому феодальному центрі. Останніми з літописних руських зводів, що дійшли до нас, є Київський (1200 р.) і Галицько-Волинський (кінець XIII ст.). Галицько-Волинский літопис - головне джерело для вивчення історії південно-західних князівств. Найбільш цікава та частина літопису, в якій розповідається про князювання Данила Романовича. Автор був гарячим прихильником Данила, ймовірно, його дружинником, володів літературним талантом і широкою ерудицією. Тому літопис являє цінність як для історії, так і для літератури.
У такому жанрі оригінальної літератури Київської Русі, як філософсько-богословська публіцистика, поєднувалися художня досконалість та ідейна спрямованість. Першим її зразком стало “Слово про закон і благодать” ченця Ілларіона, якого князь Ярослав Мудрий поставив в 1051 р. митрополитом. До нього всі київські митрополити були греками і присилалися з Візантії. У цьому творі, написаному в формі урочистої проповіді, Ілларіон розвинув три основні теми: про духовну перевагу Нового Заповіту (євангельської “благодаті”) над Старим Заповітом (біблійним “законом”); про світове значення хрещення Русі; високу місію князів Володимира і Ярослава і про велич Руської землі, яка зайняла рівноправне становище серед християнських народів. В орнаментальному обрамленні богословської схоластики Ілларіон проводив думку, що князь Володимир рівний за своїми діяннями Константину. Останнього, як відомо, церква проголосила рівноапостольним. Виходило, що Володимир, прийнявши християнство і похрестивши Русь “за божественним навіюванням”, ставав рівним не тільки св. Константину, але і першоапостолам Петру і Павлу, що вже ніяк не могло сподобатися Константинополю. Дійсно, Володимир I був офіційно канонізований православною церквою тільки в XVI сторіччі. Цікаво, що християнин Ілларіон, всупереч церковним догматам, прославив мужність і славу предків Володимира та Ярослава - князів-язичників Ігоря і Святослава, всю тоді ще язичницьку Руську землю. “Слово” Ілларіона стало своєрідним маніфестом самосвідомості народу, який живе у великій державі зі славною історією.
Блискучим пам'ятником давньоруської публіцистики є “Благання” Данила Заточника. Заточений ворогами у в'язницю (звідси і його прізвисько Заточник), він благає князя заступитися за нього і взяти до себе на службу. Блискуче освічений, Данило використав скарби фольклору для викриття шкідливого для Русі свавілля світської і церковної знаті. Звертаючись до Ярослава Володимировича, він закликає його спиратися на гідних слуг і соратників, не вірити боярам. Афористичні вислови Данила Заточника увійшли в прислів'я і приказки.
В особливий жанр оригінальної літератури Київської Русі виділилися повчання. Князь Святослав Ярославич створив знаменитий "Ізборник", присвячений проблемі, "яко подобає людині бути". Перу князя Володимира Мономаха належить “Повчання", адресоване дітям. Головна його ідея - турбота про долю Русі, яку розривали князівські усобиці, заклик до єдності.Популярним жанром була житійна (агіографічна) література. Важливе місце зайняли житія святих - біографії духовних і світських осіб, канонізованих церквою. Входячи до складу християнських держав, Київська Русь турбувалася про створення культу власних святих та їх життєписів. Але якщо в римській і візантійській традиції прославлялися подвиги великомучеників з числа подвижників і ченців, страждальників за віру, то на Русі писалися житія князів. Першими були прославлені убієнні в 1015 р. сини Володимира Святославича — Борис і Гліб. Загинули вони за наказом їх брата Святополка Окаянного. Відмінність “Житія Бориса і Гліба” від подібних візантійських знов-таки полягає в ідеї патріотизму: ці святі подають “целебні дари” всій “Руській землі”, вони “єста заступника Русьстей земли”. “Житіє” малює Бориса не як аскета, а як прекрасного князя-рицаря: “Тілом бяше красень, висок, лицем круглом, плечі веліце, тонкий в чресла, очима добраама, весел лицем, борода мала і вус, млад бо бе ще, светяся цесарьски, кріпок тілом, всяко украшен, аки цвіт цвітий в уності своєй, в ратех хоробр, в совітах мудр і разумен при всім, і благодать божия цвітяаше на нім”. Були також складені “Житія” княгині Ольги, Володимира Святого.