Перукарство у Франції кінця XVIII ст
Ідеалом жіночої краси у французів стала темнокоса красуня середнього зросту, учасниця штурму Бастилії — Теруань де Мерікур. Відповідно у чоловіків ідеалом для наслідування були Робєсп'єр і Марат. На моду справляли значний вплив революційні події. В кольоровій гамі переважали кольори французького пра¬пора: білий, синій, червоний. Стали популярними смугасті ткани¬ни. Пудрені перуки були оголошені поза законом. Лише дехто «доношував» стару моду. Жінки носили зачіски, що нагадували грецькі та римські. Великою популярністю користувалися вузли. їх носили як жінки, так і чоловіки.
У Франції 1789 р. відбулася революція. Історичні події накла¬ли свій відбиток на розвиток мистецтва взагалі й перукарського зокрема. У другій половині XVIII ст. паралельно зі стилем роко¬ко почав виявлятися новий напрям у мистецтві — класицизм. До кінця XVIII ст. зі змінами в політичному житті змінилися й пог¬ляди на культурні цінності, з'явилася потреба у творах мистецтва часів античності.
Аристократки, що звикли носити великі пудрені перуки, в пе¬ріод Директорії (1795-1799) робили зачіски зі свого волосся, збиваючи його у пишні форми. Збите волосся доповнювали шиньйонами, додатковими деталями, прикрашали стрічками (переважно блакитними), локонами на потилиці.
Здебільшого, жінки почали обрізати волосся і під впливом політичних подій робити зачіски «жертва», «неймовірна», «ди¬кунка», «під повішеника», «собачі вуха» та подібні. Такі зачіски носили і жінки, й чоловіки (рис. 3.21).
Наприклад, у зачісці «жертва» голили потилицю, начебто готуючись до страти на гільйотині. Зачіску «дикунка» виконували
на основі абияк підстриженого волос¬ся. Воно було різної довжини й не¬дбало спадало на плечі, спину, зовсім не поєднувалося пасмами (рис. 3.22). Як уже зазначалося, дуже попу¬лярною стала стрижка; з відстрижено¬го волосся робили перуки та інші постижерні вироби. Перуки з нату¬рального волосся змінювали кілька разів на день, надягаючи то світлу, то руду, то темну. Перуку вже не пудрили. У період Директорії спостерігався великий інтерес до античності. Вплив античної моди призвів до появи у жі¬нок простих, природних зачісок, на¬приклад різновиду зачіски «під Тита» (рис. 3.23). Вона нагадувала грецький «корімбос», її виконували з кіс, укла¬дених на маківці в оригінальний пу¬чок. Зовнішньою лінією кола уклада¬ли косу, а з-під неї випускали завиті локони.
Потяг деяких жінок до стрижок відображено у зачісці мадам Рекам'є (рис. 3.23 б), дуже популярній у пе¬ріод Директорії. На портретному зоб¬раженні мадам Рекам'є можна поба¬чити локони, які вільно спадають навколо обличчя. Волосся па потилиці підібране догори і на маківці закріпле¬не однією шпилькою. Виконували зачіски й з довгого волосся, обов'яз¬ково пишно збитого, підв'язаного стрічками, без застосування пудри (рис. 3.24).
Як і чоловіки, жінки носили за¬чіски, що нагадували «катоган» (рис. 3.25).
Аристократки робили зачіски з підстриженого волосся, але старанно надавали йому форми (рис. 3.26).
Наприкінці XVIII — у перші роки XIX ст. чоловіки носили зачіску «а-ля Титус» (рис. 3.27). її виконували на короткому волос¬сі й вона нагадувала зачіску Тита Веспасіана — римського імпера¬тора. Для чоловічих зачісок стало характерним коротке волосся.
Зачіска «а-ля Каракалла» (рис. 3.28 а) мала в основі зави¬ті дрібні кучері. Деякі чоловіки доповнювали її однією сереж¬кою у вусі. На основі коротких стрижок у моді відродилася за¬чіска «їжак», характерною ри¬сою якої було коротке волосся, що стирчало в усі боки. Зачіска «а-ля катоган» також залиши¬лася у чоловічій моді (3.28 б).
Чоловіки стали збивати во¬лосся над чолом, зачісувати йо¬го на обличчя. Почалася мода на бакенбарди, які у багатьох випадках були продовженням зачіски. При цьому вуса та бо¬роди голили (рис. 3.29 а, б).
Доповненням до зачісок у чоловіків були універсальні трикутні капелюхи різноманіт¬ні за формою. Згодом з них утворився новий вид — двокутний капелюх з широкими криса¬ми, які спереду і ззаду загортали догори. Починають з'являтися циліндри з плоскими, досить широкими крисами.
Однією з емб¬лем Великої французької революції став фрігійський ковпак — м'який, конічної форми, товстий кінець якого звисав спереду, зза¬ду або збоку. Він був червоного кольору, прикрашений кокардою з трьох кольорів (синій, білий, червоний).