Спосіб буття мистецтва

У попередніх розділах розглянуто мистецтво, визначальною властивістю якого є самоствердження змістовної цілісності і форми, художньо-образне вираження реальних передумов і цілеспрямованої діяльності митця. Мистецтво – складна, естетично перетворена знакова система. Якщо в цьому разі акцент було зроблено на момент зв'язку твору мистецтва з його дохудожньою предметною основою, на момент синтезу умовного і безумовного, на піднесенні одиничного до загального в мистецтві, що й визначає особливості його онтологізму, то наступне завдання полягатиме у пізнанні того, яким чином відбувається реалізація мистецтвом своїх потенційних можливостей. Останні зумовлені багатогалузевою життєдіяльністю людини. Зрозуміло, що кінцева мета художньо-продуктивного акту яким завершується народження образу і твору мистецтва – це лише початок його саморуху в культурі і людському життєтворенні.

Необхідно попередньо зауважити, що зв'язок мистецтва з усією ансамблевістю і структурою людської життєдіяльності не поступається своєю складністю і багаторівневим співвіднесенням внутрішній глибинності самої будови і структури твору У відношенні зі світом як світом людини мистецтво стає аналогом його. Лише за своєю предметно-знаковою онтологією воно залишається, як і будь-яка інша річ. завершеним і замкнутим у собі. В реальному ж своєму процесі самовияву мистецтво включається у найрізноманітніші стихії своєю присутністю в людській життєдіяльності.

Важко назвати ту сферу суспільного чи індивідуального життя людини, до якої прямо або опосередковано не причетним було б мистецтво Універсалізм зумовлює і спосіб буття його, починаючи з того, що воно залишається в самій же людині, існує в ній не лише як риса талант, а й як живе сприйняття буття його В австрійського письменника Роберта Музіля є з цього приводу вислів. «Що залишається від мистецтва? Ми залишаємося».

Що ж до глобального, найширшого розуміння мистецтва, то необхідно констатувати, що воно з незаперечною очевидністю включене у загальний історичний процес людської діяльності – працю, виробництво, соціальні відносини, духовну сферу, від яких значною мірою залежить і на які водночас впливає. Характерною рисою взаємозв'язку мистецтва і всієї діяльної сфери є невідступна змінюваність загальної картини художнього життя в залежності від тих чи інших історичних фаз розвитку суспільства. Зміна світогляду, стилю мислення, а відтак і зміна діяльності у пізнанні, змінює тип художнього мислення й естетичного світовідношення. Хоч мистецтво і володіє власним способом реагування на всі зміни, що відбуваються в суспільних і природних структурах, а також у психології світосприймання, проте воно не може бути настільки відокремленим від загальних змін, революційних перетворень в реальному житті, щоб повністю претендувати на власне самовизначення і рухомість. Мистецтво історичне як у своєму виникненні, становленні, так і відповідності до певних цивілізаційних ситуацій.

Твори мистецтва, передбачена в них змістовна і зовнішньо-чуттєва структура починають жити своїм справжнім, повнокровним життям, коли вступають у діяльну взаємодію з часом, історією, суспільними і особистими інтересами людини. Потенційна духовна цінність мистецтва набуває чинності разом з включенням його в культурно-історичний контекст і простір. Отже, спосіб буття мистецтва не обмежується його фактичною присутністю, вираженою у тій чи іншій матеріально-знаковій формі. Мистецтво – процес повного розгортання його функцій в різнобічних зв'язках і взаємозумовленості, єдності з життєдіяльними суспільними структурами. Будучи породженим відповідними типами людської життєдіяльності, мистецтво водночас стає її продовженням і чинником. А як інструмент і спосіб вираження людського духу воно за самим своїм покликанням не може лишатися осторонь від усіх радостей і турбот життя, драматизму його суперечностей. Впливаючи на дійсність своїм втручанням у повсякдення, мистецтво не ізолюється, а саме стає залежним від незворотних змін, соціальних пристрастей і рухів.У діяльному способі буття, складній своїй консистенції вираження людського духу мистецтво підвладне постійним змінам і водночас зберігає свою константність. Мається на увазі тут не окремий якийсь твір, його змістовна і структурна константа, про що йшлося у попередніх розділах, а унікальна властивість мистецтва оновлювати себе й актуалізуватися в кожному наступному історичному середовищі і разом з тим переносити духовні цінності з віддаленого минулого у поточний час, співіснувати з новими художніми здобутками і потребами суспільства. Цю особливість, тобто можливість історичних перенесень позачасового буття мистецтва у порівнянні з усіма іншими проявами життя і культури, дехто з мистецтвознавців називає парадоксальною. Однак парадоксальність це чи вічність нетлінних духовних цінностей? Адже міняється життя і навіть сама природа, змінюються форми праці і буття, міняються покоління і риси цивілізації, а мистецтво приходить з минулого у своїй первозданності і відкриттями граней і знову, як і раніше, а можливо ще з більшою силою активізується в естетичній свідомості і життєтворенні. Зрівнятися у цьому з мистецтвом не може ніщо, за винятком, хіба що, слова, здатного акумулювати в собі і пронести в пам'яті як засіб інтелекту і спілкування увесь досвід людства. Отже, мистецтво в усіх його іпостасях і виявах – це також слово, семантика і мова, що репрезентують правічні та нові цінності у збереженні моральних і творчих прагнень загальнолюдського в людині.