Компоненти Українського костюма ХІХ – ХХ ст. Взуття
Основні відомості про тради¬ційне селянське взуття вже містилися у попередніх розділах, тому нашим завдан¬ням є коротко підсумувати та узагаль¬нити їх.
Отже, нагадаємо: за характером при¬криття ноги взуття в основному ділиться на таке, що захищає лише ступню, і таке, що захищає і ступню, й гомілку. За матеріалом воно розподіляється на взуття з рослинних стебел або дерев'я¬ної кори (лика), на шкіряне й повстяне (останнє для України — явище більш пізнє)
Матеріали зумовлювали й техні¬ку виготовлення взуття, яке було плете¬ним, стягнутим і зшитим. Улітку жінки, особливо бідні, ходили переважно босо¬ніж.
До плетеного взуття належать личаки та постоли з лика. Із двох способів плетіння цього типу взуття — скісного і прямого — в Україні був поширений прямий, особливо типовий для лісових районів. На виготовлення личаків йшло лико лози, липи, в'яза. Це взуття склада¬лося з плетеної підошви та петель обабіч ступні. На нозі личаки трималися за до¬помогою мотузки з лика або конопель, яка протягувалася крізь петлі. Личаки були недовговічні, і тому в кожній хаті завжди був запас матеріалу для їх виго¬товлення.
Чимдалі на південь України на зміну плетеному взуттю приходить стягнуте шкіряне, що являло собою дуже давню і зручну загальнослов'янську форму.
Постоли (моршні, ходаки) — типові види стягнутого взуття. Виготовляли їх з одного шматка товстої, але по можли¬вості м'якої коров'ячої або свинячої сиром'ятної шкіри. Залежно від конфігу¬рації носової частини і способу її стягу¬вання таке взуття ділиться на тупоносе й гостроносе. Ці форми часто ускладню¬валися різними видами додаткового шну¬рування та шкіряного плетіння. Способи кріплення постолів до ноги, а також характер їх декоративного оформлення мали локальні особливості. На значній території України постоли носили пере¬важно влітку, а у деяких місцевостях (наприклад, на Чернігівщині) — в усі пори року.
Зшите взуття у генетичному плані є наступним етапом розвитку його форм. Конструкція такого взуття складнішає, разом із цим воно стає більш зручним та різноманітним. Зшите взуття складаєть¬ся з окремих кроєних деталей, основною з яких є підошва; до неї згодом дода¬ються підбори.
Зшите взуття ділиться на кілька під¬типів. Найпростіший, так званий башмачний, підтип закривав ступню спереду, ззаду та з боків і тримався на нозі за допомогою коротеньких зав'язок, пря¬жок або й без них. Ботинковий підтип (ботинки, черевики), що поширився в XIX ст., закривав ступню та нижню час¬тину литки і стягувався на нозі зав'яз¬ками, застібками, шнуровкою, резинками. Нарешті, чобітковий підтип закривав і ступню, і литку.
Зшите шкіряне взуття — чоботи — було відоме на території України вже з часів Київської Русі. Однак до широ¬кого вжитку вони ввійшли набагато пізні¬ше, лише наприкінці XVIII — у XIX ст., та й то головним чином серед заможного населення. Жіночі чоботи Середньої Наддніпрянщини мали зшиті між собою халявки й переди. До середини XIX ст. робочі чоботи були виворотні, тобто спершу з вивороту зшивалися халява, переди й підошва, а вже тоді до них при¬шивалися закаблуки (задники) та при¬бивалися підбори. Святкові жіночі чобо¬ти — сап'янці (чорнобривці) шили із сап'яну червоного, зеленого, жовтого кольорів, із трохи задертими вгору носами, невисокими халявками і вищими, ніж у чоловічих чоботях, підборами.
Такі чоботи вже були рантовані й ши¬лися, як правило, на праву та ліву колод¬ку, виразно оформлялися орнаментом. Щодо біднішої людності, то якщо в неї і були які чоботи, то нерідко одна пара на всю родину, і вдягали її лише на свято.
Використана література.
1.Матейко К. І. Головні убори українських се¬лян до початку XX ст. // Там же. 1973. № 3.
2.Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографіч¬ний нарис. Київ, 1991.
3.Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів традиційного вбран¬ня // Нар. творчість та етнографія. 1963.