Компоненти Українського костюма ХІХ – ХХ ст. Головні убори
Звиті вінки були, очевидно, наступ¬ною стадією розвитку дівочих головних уборів після простого закладання квітів за стрічку або за коси. Взагалі звичай прикрашати голову квітами (квітчатися) був дуже поширений. На Середній Над¬дніпрянщині розміри квітів поступово зменшуються в напрямку потилиці, в той час як в інших місцях (наприклад, на Поділлі) «квітчалися» у протилежному напрямку. Така ж побудова й так званих чубатих вінків, композиційний акцент в яких був спереду. Залежно від призна¬чення звитий вінок міг бути більш або менш нарядним і складним за конструк¬цією, а також робився з різних сортів живих (чорнобривців, рожі, васильків, маку, жоржини, барвінку) або штучних (воскових чи паперових) квітів, прикра¬шався сусальним золотом, пір'ям птахів, пофарбованим у яскраві кольори. Ззаду на спину вільно спускалися барвисті стрічки.
Носили вінкоподібні убори так, щоб зверху голова дівчини (маківка) залиша¬лася відкритою. Те ж саме простежу¬ється і в способах носіння дівчатами хусток, які дедалі більше поширюються починаючи з другої половини XIX ст. Зокрема, на Лівобережжі складену у кілька разів хустку пов'язували навколо голови таким чином, щоб було видно тім'я. Інколи складену хустку закріплю¬вали на картонній основі. На Київщині хустку пов'язували так, щоб спереду на тім'ї лишалися стирчати два довгих кінці. Поряд із цим чимдалі частіше практикувалося зав'язування хусток під підбо¬ріддям.
На всій території Середньої Наддні¬прянщини аж до кінця XIX ст. зберігся стародавній звичай покривати заміжній жінці голову полотнищем тканини, що з часом перетворилося на різні форми жі¬ночого вбрання голови. Це вбрання, умовно назване плотовим, можна поді¬лити на дві великі групи: прямокутне і квадратне. Кожна з цих груп за способа¬ми пов'язування чи запинання має безліч локальних варіантів.
Прямокутний платовий жіночий го¬ловний убір називався наміткою. Це лляна, рідше конопляна тонка або взага¬лі прозора, часом підкрохмалена ткани¬на, що має довжину приблизно 5 м, а ши¬рину 50 см. Кінці її прикрашали несклад¬ним орнаментом здебільшого червоного кольору. Найхарактернішим способом пов'язування цього типу вбрання на Се¬редній Наддніпрянщині було обгортання навколо очіпка та пов'язування пишним бантом ззаду. Цей бант разом із кінцями намітки спускався на спину.
По всій Україні жінки залюбки носи¬ли таке квадратне вбрання голови, як хустки та шалі. Різними були способи пов'язування хусток, які частково наслі¬дували способи пов'язування наміток. На півночі Чернігівщини хустку пов'язували під підборіддям, а кінці її зав'язували на маківці (цьому способу передувало зав'язування двох невеликих платків, один з яких проходив під підборіддям). На Київщині кінці хустки обгортали навколо шиї і зав'язували на потилиці. На правобережній Черкащині хустку драпірували в особливий спосіб навкруги очіпка, закриваючи потилицю. На Ліво¬бережжі вона також драпірувалася дов¬кола голови, але залишала відкритим денце очіпка.
Не менш поширеним типом жіночих головних уборів був шапкоподібний, який є дальшим ступенем розвитку цього вбрання. За функціональним наванта¬женням у ньому виділяються дві основні підгрупи: м'які чепці (чушки), призна¬чення яких — збирати і старанно закри¬вати волосся; тверді шапкоподібні голов¬ні убори. Чушка-збірник (м'який очі¬пок) одягалася під платове вбрання задовго до появи твердих очіпків, а після їх зникнення — під домоткану та фаб¬ричні хустини. Твердий очіпок — шап¬ка — шився з парчі та шовку, був утепле¬ний і виразно прикрашався вишивкою.
На Середній Наддніпрянщині за фор¬мою, яка утворюється кроєм та різними технологічними прийомами (картонні, ватяні прокладки, різні способи стягу¬вання у збори), а також за способом носіння можна виділити проміжні варі¬анти: очіпки з твердою основою (ден¬цем) і м'якими крилами, напівтверді очіпки-збірники. Це дає підставу для ви¬значення за вищеназваними ознаками таких підгруп шапкоподібного жіночого вбрання: збірники, очіпки з твердою основою, очіпки-збірники й шапки.
Щодо чоловічих головних уборів, то вони не потребують такої детальної кла¬сифікації, хоч і були досить різнома¬нітними.
Спочатку декілька слів про чоловічі зачіски. Взагалі для зачісок українських селян XIX ст. було характерне високе підрізання волосся навколо всієї голови; верхнє ж волосся біля маківки прикри¬вало підголені місця.З-поміж видів зачісок виділимо два найтиповіших. По-перше, це підворота, коли волосся підрізали навколо голови, а на потилиці залишали дещо довшим. Гуцули ж залишали його досить довгим, іноді навіть заплітаючи його в одну чи дві коси. По-друге, це під макітру, або в кружок,— спосіб, відомий з XVII ст., коли за краєм накладеної на голову ма¬кітри рівно відтинали волосся довкола голови. Ця зачіска збереглася на Поділлі до початку XX ст. їй передувала тради¬ція голити всю голову, залишаючи на маківці довгий чуб (оселедець), який за¬кручували за вухо. Ця традиція побуту¬вала переважно серед запорізького ко¬зацтва.