Компоненти Українського костюма ХІХ – ХХ ст. Пояси

Ці вироби здавна слугували обов'язковими елементами і водночас прикрасами одягу. В XIII—XV ст. доро¬гоцінні пояси були важливою соціаль¬ною ознакою, символом феодальної гід¬ності можновладців. Золоті та золочені, прикрашені перлами, сердоліком пояси передавали у спадок як особливо цінну частку майна. У XVI—XVII ст. зміни в костюмі знаті зменшили соціальну функ¬цію поясів, однак їхня декоративна роль зберігалася.

У XVIII ст. серед багатих верств українського населення, в тому числі серед козацької старшини, набули поши¬рення пояси з дорогих тканин. Шовкові, заткані золотом і сріблом пояси приво¬зили в Україну з Китаю, Туреччини та Персії. Особливо цінувалися перські поя¬си з тонкого кашеміру, з однобічним орнаментом, вишуканих кольорів і ма¬люнків.

У середині XVIII ст. на території Білорусі, у м. Слуцьку, була заснована одна з найбільших мануфактур із вироб¬ництва поясів. Попит на слуцькі золото¬ткані пояси був великим по всій імпе¬рії. Характерною особливістю слуцьких поясів була двобічність: кожен із боків мав свій колір і візерунок. Багаті шовкові з рослинним малюнком слуцькі пояси були прикрасою святкового одягу запо¬різьких козаків. Наприкінці XVIII ст. слуцька мануфактура поступово почала занепадати через відсутність сировини, яку необхідно було довозити з-за кордо¬ну. Проте традиція носіння широких тканих поясів, у колориті й малюнку яких відчутні східні мотиви, зберігалася в Україні до кінця XIX ст.

У народному костюмі кінця XIX — початку XX ст. пояси виконували різно¬манітні функції. За їхньою допомогою закріплювався поясний та охоплювався розпашний верхній одяг; вони захищали та стягували м'язи живота під час тяж¬кої фізичної праці; на них тримали різні предмети повсякденного вжитку; нареш¬ті, вони були своєрідними талісманами та прикрасами. Як витвори народного мистецтва, пояси часто були художньо неповторними.

У слов'янських народів здавна існу¬вала традиція зображати на поясі знаки-обереги, символи, емблеми, а в XIX ст. в орнаментацію пояса іноді вписували ініціали або ім'я власника, дату та місце його народження, а також ім'я коханого чи коханої. Пояси пов'язані і зі сферами народної етики та обрядовості. За зви¬чаєм, показатися на людях без пояса означало скомпрометувати себе. Білий пояс-рушник був обов'язковим для наре¬ченої під час весільного обряду. На По¬ліссі жінка дарувала чоловікові червоний пояс, який мав оберігати його від не¬щастя. На Полтавщині молода підпері¬зувала свого обранця вишитим поясом, котрий, за народними повір'ями, збіль¬шував чоловічу силу. Пояс підкреслював святковість одягу, був показником за¬можності.

Локальну своєрідність традиційних поясів створювали матеріал, розмір, тех¬ніка виготовлення, орнаментація і коло¬рит, а також способи пов'язування. Поя¬си робили з вовни, льону, конопель, тканини, шкіри. Заможне населення ви¬користовувало шовк-сирець різних ко¬льорів, срібну та золоту нитки.

Наприкінці XIX ст. найпоширені¬шими були вовняні саморобні пояси, по¬фарбовані домашнім способом у яскраві червоний, зелений та інші кольори. Бід¬ніше населення носило нефарбовані білі пояси або ж просто лико чи мотуззя.

Крім саморобних, поширені були й пояси, зроблені міськими ремісниками. Починаючи з другої половини XIX ст. саморобні пояси поступово замінюються фабричними.

За розміром (особливо шириною) і призначенням можна виділити дві групи жіночих поясів. По-перше, це досить вузькі пояси — крайки (окрайки, по¬пружки), за допомогою яких тримався на стані стегновий незшитий, а пізніше і зшитий одяг. Ширина їхня дорівню¬вала 3—15 см, довжина — до 3 м. По-друге, це пояси широкі (до 30 см), якими здебільшого підперізували різні види верхнього вбрання, а в деяких випадках керсетки.

За технікою виготовлення пояси були ткані та плетені. Пояси, ткані без допо¬моги ткацького верстата — на дощечках, на нитку, на бердечці,— могли бути однотонними, без малюнка, або ж по¬фарбованими в червоний чи зелений колір, а також поліхромними, з вираз¬ним орнаментальним малюнком геомет¬ричного або рослинного характеру. Ви¬кінчувалися пояси різнокольоровими торочками або великими кулястими ки¬тицями — кутасами. Одночасно побуту¬вали пояси, плетені особливим спосо¬бом — по стіні. Іноді у плетених поясах чергувалися різні техніки плетіння з елементами в'язання, що створювало цікавий зоровий ефект.

Можна навести приклади різних спо¬собів пов'язування поясів, які надають певну локальну специфіку комплексам народного одягу. На більшій частині України пояси пов'язували поверх со¬рочки та розпашного, а потім і зшитого стегнового одягу, зав'язуючи на вузол ззаду. На правобережній Черкащині їх часто пов'язували і поверх керсетки, зав'язуючи спереду великим бантом. Під¬перізуючи верхній одяг, пояси часом закладали в такий спосіб, що їхні кінці підтикалися по боках і вільно звисали додолу.Пояси відігравали велику роль у за¬гальному композиційному вирішенні кос¬тюма, істотно впливали на силует усього комплексу. Завдяки різним способам пов'язування поясів убрання набувало різних візуальних акцентів, а кольорова гама пояса була одним з вирішальних моментів у загальній колористиці комп¬лексу вбрання.