Погляди Тойнбі. Поняття ”виклик-і-відповідь”
Тойнбі (Toynbee) Арнольд Джозеф (1889-1975) – видатний англійський історик та соціолог. Народився в Лондоні в сім’ї літератора. Вчився в Оксфорді і Британській археологічній школі. Приймав участь в археологічних експедиціях У Греції. Працював у Британському Міністерстві іноземних справ і кореспондентом газети. Був професором міжнародної історії в Лондонській економічній школі. Тойнбі відрізняла велика працездатність і творча активність. Головна його праця створила нову епоху в англійській соціології - 12-томне «Постижение истории» («A Study of History», 1934-1961). Це цикл творів з найважливіших проблем розвитку культур, релігій і суспільних формацій.
Саме як автор "A Study of Hіstory", фундаментальної праці, присвяченої генезисові, ростові і розпаду культур і цивілізацій, Тойнбі і залишиться в історії гуманітарного знання. Тойнбі ставив перед собою задачу збагнення діючих сил світової історії - тих сил, що здатні як породити цивілізацію, так і знищити її. А в тому, що цивілізації смертні, сумніватися на початку XX століття вже не приходилося . Перша світова війна з її хімічною зброєю, підводною і повітряною війною, кулеметами і танками сьогодні - після Хіросіми й Освенцима - здається нам чимось старомодним , і ми забуваємо, що число жертв тієї війни обчислювалося мільйонами, і що вона мала для сучасників воістину апокаліпсичний масштаб. Питання про генезис, розвиток і смерть культур знаходив нову актуальність і особливу гостроту .
Тойнбі починає своє дослідження зі спроб визначення збагненного предметного поля історичного дослідження, і приходить до висновку , що в такій якості не можуть бути сприйняті національні держави. Розглядаючи історичний шлях Англії, Тойнбі відзначає, що більшість подій національної історії країни, виявляється осягаються не у відриві від історії країн, з якими Англія була зв'язана тисячею соціокультурних ниток; а це означає, що елементарною одиницею аналізу для історика повинна бути сутність більш високого порядку спільності, у яку й Англія, і країни, її навколишні, могли б бути включені як структурні одиниці цілого. Таку сутність Тойнбі визначає як "цивілізацію", а конкретно - як "цивілізацію християнського Заходу", або просто "західну цивілізацію".
Однак очевидно, що західна цивілізація - ні єдина у світовій історії, ні перша в ланцюзі своїх сестер. Посуваючи розглядові усю світову історію Тойнбі дійшов висновку, що число цивілізацій, що існували на всьому її протязі, не таке вже і велике. Він нараховує їх, всього 21 (а включаючи цивілізації-супутники і застиглі цивілізації - 37), і саме їх розглядає як основний структурний елемент світової історії, термінологічну і методологічну основу для подальших міркувань.
Цивілізації існують як цілісні в соціокультурному відношенні й обмежені в просторі і часі людські суспільства . Вони знаходяться між собою в досить складних відносинах. Але що саме створює Цивілізацію? Як і чому вона виникає?
Для того, щоб зрозуміти Тойнбі, важливо пам’ятати, що він – релігійний мислитель. А для релігійної, християнської свідомості, джерелом істини може буди як Розум, так і Одкровення, найкращим є сполучення цих двох першооснов Істини. Саме тому у творчості Тойнбі вигадливим образом переплелися методи строгого наукового пізнання й елементи раціоналістичного інтуїтивізму. Історія є справою рук Творця, здійснена через існування людини і людства, і в цьому змісті вона є вінцем божественного Одкровення. Присутність Одкровення в історії вселяє християнському мислителю деякий оптимізм: історія не позбавлена змісту, і людина повинна тільки осягти його.
Тойнбі прагне до Постижения истории – всієї історії в цілому, і тільки для цього починає спробу дослідження її окремих частин, подібно лікареві, що досліджує окремі органи хворого. Метою дослідження є спроба збагнення механізму соціогенезу, механізму, що був би у високому ступені універсальний для всіх і кожної окремо цивілізацій – а значить, і для всієї історії в цілому. При цьому Тойнбі не претендує на те, що він зможе виявити універсальні сили соціогенезу. Він хоче усього лише осягти механізм соціальної реалізації цих сил.
Трьома ключовими компонентами генезису цивілізацій, по Тойнбі, є універсальна держава, всесвітня церква і рух племен. Наявність цих компонентів дозволяє говорити про існування цивілізації. Однак цивілізації не виникають самі по собі; необхідна особлива історична ситуація для того, щоб відбувся її розвиток. Подібну ситуацію Тойнбі позначає як ситуацію "Вызова-и-Ответа". І якщо в наявності маються навіть усі три базові компоненти генезису цивілізацій, але відсутній Виклик, то не буде і Виклику тобто, розвитку цивілізації.Елементарною "клітинкою" історії Т. вважає зіткнення Виклику, що ставить під погрозу існування суспільства , і творчої Відповіді, що дається людьми. Виклик, у метафізичному плані означаючий Божественний іспит людини , що дозволяє реалізувати його волю, у своїх емпіричних проявах різноманітний: це може бути погіршення природних умов, зовнішнє завоювання, поява в надрах суспільства сторонніх соціальних сил, тиск "варварів" та ін. Відповідно, людський вибір, у метафізичному змісті - вибір, що є між добром і злом, в емпіричному плані є творче зусилля, покликане дозволити конкретну проблемну ситуацію. Якщо в принциповому плані човниковий рух Виклику-і-Відповіді трансісторично й утворить історію, то в конкретних умовах місця і часу удала Відповідь народжує "локальну цивілізацію", що володіє неповторною своєрідністю. Автором Відповіді, по Тойнбі, є не суспільство в цілому, а творча меншість , що за допомогою мімесису (наслідування) прилучає інертну масу до нових соціальних цінностей. Локальні цивілізації порівнюються одна з одною, що дозволяє за допомогою порівняльного аналізу вивести емпірично обґрунтовані закономірності історії. За генезисом цивілізації випливає фаза росту поступального руху, можливого завдяки повторюваному чергуванню успішних Відповідей і всіх нових Викликів, народжуваних зміною суспільства . Критеріями росту цивілізації Тойнбі вважає процеси самовизначення (переорієнтації Викликів ззовні усередину суспільства , знаходження їм неповторного вигляду) і диференціації (посилення внутрішньої розмаїтості). За ростом випливає фаза надламу, викликана деградацією еліти: творча меншість вироджується в правлячу меншість, заклопотана лише збереженням власної влади, заснованої вже не на добровільному підпорядкуванні, а на силі. Моральне відчуження більшості розколює суспільство , що перестає бути гармонійною єдністю.