Комічне

Становлення комічного відбува¬лося в умовах давньогрецької культури на перехресті надзви¬чайно яскравих міфологічних дже¬рел. мистецької практики й тео¬ретичних обгрунтувань.

Третьою основною естетичною категорією є комічне. Назва ця походить від грец. сотісох – веселий, смішний. Комічне, як і трагічне, має міфологічні джерела і пов'язане з житгєстверджуючим, оп¬тимістичним світосприйманням бога Вакха – бога вина, виноробства, щедрого виночерпія.

Щодо мистецької практики, то привертає увагу той факт, що навіть у„ХХ ст. триває своєрідне відкриття саме авторів комічних творів. Йдеться про спадщину Менандра – видатного комедіографа доби еллінізму.

Як зазначають фахівці, раніше знали, якою славою користувався він, знали, що його наслідували римські комедійні поети, котрі постійно посилалися на нього. Було відомо, що антична критика високо ціну¬вала Менандрові комедії, що його вивчали у школах та декламували на банкетах, що він написав понад 100 п'єс. Проте твори Менандра загубились, за винятком деяких фрагментів і збірки афоризмів, яку склали в давні часи шанувальники поета. Таку саму високу оцінку спадщині Менандра дає і мистецтвознавець В. Ярхо у роботі «Біля джерел європейської комедії».

Проте XX ст. принесло справжню радість усім шанувальникам давньогрецької культури. У 1905 р., а потім у 1956 р. археологами були знайдені рукописи Менандра і відновлені тексти його п'єс «По¬любовний суд», «Відлюдник» та ін. Це, у свою чергу, дало змогу реконструювати більш об'єктивну картину розвитку комічного жанру в давньогрецькій літературі. На противагу добре знаним «політичним» комедіям Арістофана комедії Менандра присвячені повсякденним життєвим проблемам. Не гротескні образи, не фантастичні істоти і не герої міфів, а сучасники письменника, здебільшого представники нижчих верств населення: городяни, селяни, воїни, гетери, раби – були персо-

114

МЕНАНДР

(бл. 342 – бл. 292 до н. е.) – давньогрецький поет-комедіограф. Належав до представників античної комедії, які намагалися наслідувати мову і стиль класичних письменників V–IV ст. до н. е. Менандр тяжів до правдоподібності у зображенні сімейних, побутових ситуацій.

нажами його комедій. Менандр показує життя приземлене, героїв списує з людей звичайних.

Отже, мистецька практика щодо втілення комічних суперечнос¬тей розпочалася з часів античності, була багатожанровою і стала фундаментом у розробці комедійних тем, відтворенні гумористичних, сатиричних, іронічних або гротескних характерів.

Теоретичне осмислення комічного також має тривалу і складну історію, витоки якої тяжіють до естетики Арістотеля. Важливо зазна¬чити, що саме Арістотель запропонував такий підхід до аналізу коміч¬ного. Цей аналіз спирався на принцип контрасту, протистояння: пот¬ворного і прекрасного, трагічного і комічного. Арістотелівський підхід в історії естетики повторюватиметься неодноразово, змінюючись за¬лежно від того, якої системи категорій дотримується дослідник. Так, комічне розглядається через протистояння нікчемного і піднесеного (Кант), псевдозначного і значного (Гегель), безкінечної доцільності і безкінечного свавілля (Шеллінг).

На межі XIX і XX ст. з'являються дослідження Зігмунда Фрей¬да «Дотепність і її ставлення до безсвідомого» та Анрі Бергсона «Сміх», які відкривають нові шляхи у дослідженні комічного завдяки наголосу на ролі безсвідомих психічних процесів у виникненні сміху – емоційно-естетичної реакції людини на комічне.

У сучасній естетичній науці стосовно сміху вживають поняття «синкретичний», тобто такий, який об'єднує різні форми сміху (іроніч¬ного, гумористичного, радісного, злісного тощо). Комічне має різно-

115

манітні форми, що протистоять високим естетичним ідеалам. Це гумор, сатира, іронія, сарказм, гротеск. Спираючись на форми комічного, ми¬тець створює такі самі різноманітні відтінки відбиття сміху в мис¬тецьких творах. І хоча, скажімо, творчість таких письменників, як Ф. Раб¬ле, М. Гоголь, М. Твен, Б. Шоу, К. Чапек, А. Чехов, Остап Виш¬ня, пов'язана з жанром комедії, кожний з них створив, власний, «сміхо¬вий» світ.