Нова субстанціалізація зла та її антигуманный зміст

Відомо, що на становлення внутрішнього ядра фашистсь¬кої ідеології певний вплив справили замкнені, таємні то¬вариства, поширені в Європі ще з другої половини XIX ст. Член такого товариства, що йменувалося «Золотий світанок», валлійський пись¬менник Артур Мейчен (1863—1947) виклав в одній із своїх книг теорію Зла, надзвичайно тісно пов'язану, як зазначають французькі дослідники Л. Повель і Ж. Бер¬ж'є, з «таємною історією нацизму». Сутність цієї теорії полягає в утвердженні принци¬пової рівноцінності добра і зла в абсолютних їх вимірах. Як існують великі святі, подвижники Добра, так само є і великі грішники, свідомі чи несвідомі носії Зла з великої літери. Великий грішник — персонаж навіть більш рідкісний, ніж великий святий, адже якщо свя¬тість надприродна, то Зло — протиприродне, це «замах на екстаз», не властивий природі людини як такій. (Варто згадати в цьому зв'язку, що ще Нінше писав про рідкісність зла й конечну потребу його берегти.) При цьому між Злом і Гріхом з великої літери та їхніми повсякденними двійниками різниця, як заува¬жує Мейчен, не менша, ніж між геніальною поемою і абеткою. Щонайбільший грішник, котрий псує буття як таке й порушує духовний порядок у світі, не тільки може не бути вбивцею, крадієм тощо, а й здатний відчувати відразу до всіх цих проявів тривіального, пов¬сякденного зла, навіть за все своє життя не зробити жодного непорядного вчинку. І що, мабуть, най¬важливіше: оскільки велике Зло являє собою духовне напруження, непосильне для людської свідомості, воно здатне «вислизати» з поля цієї свідомості: людина може бути нескінченно, страхітливо злою, навіть не підозрю¬ючи цього5. Немає сумніву, що Гітлер у той або інший спосіб зазнав впливу подібної гіперромантичної абсолютизації зла, до того ж і в самому собі він явно відчував схиль¬ність чинити зле заради самого ж злого. На цьому психологічному й екзистенційному тлі амбіції націо¬нального фюрера, підсилені непомірною конфронта-ційністю, очевидно, й породжували в нього особливий, споріднений із самоподоланням, пафос боротьби зі Злом, нищення Зла — точніше, того, що йому здава¬лося Злом, мало не всемогутнім. Як зауважував із цього

приводу один дослідник, Гітлер у XX ст. нав'язує світові маніхейську війну, війну на винищення. Звичайно, на скрутні ситуації, подібні до тієї, в якій опинився німецький народ після першої світової війни, або ж тієї, котру ми переживаємо нині, можна реагу¬вати по-різному. Можна прокладати нелегкі шляхи підйому економіки, налагоджувати шляхом взаємних поступок відносини із сусідами, відмовляти собі в чо¬мусь сьогодні заради очікуваних у майбутньому над¬бань. Усе це, однак, не дає миттєвих результатів, не «запалює» маси, не утворює ореолу загальної любові навколо народного фюрера. А можна поставитися до справи простіше — знайти видимого ворога, «винного» в тому, що досі справи йшли так кепсько, і впевнено вказати на нього збудженому, знавіснілому від нетерп¬лячки натовпу: «Ось він!» І тим самим кардинально «розв'язати» для себе філософсько-етичну проблему субстанціальності зла. Адже що означає субстанційне розуміння зла на практиці? По-перше, це означає засвідчити, втілити зло в образі якоїсь відчутної, наявне присутньої реальності, з котрою людина в принципі стикається не набагато рідше, ніж зі злом узагалі*. По-друге, оскільки зло — категорія духовна й свідомісна, шукана реальність обов'язково має бути наділена свідомістю. По-третє, ця свідомість повинна включати в себе можливість вибору, саме для того, щоб можна було твердити не про її нещастя, а про її вину. Й по-четверте, нарешті, незважаючи на цю постульовану свободу вибору, дана свідомість із самого початку, за самою своєю природою (субстанцією!) має виглядати якоюсь порочною, «чор¬ною», невиправне шкідливою в усіх своїх виборах та проявах. А для впевненості в цьому — принаймні чужою, «дивною» для маси обивателів, якій на неї вказують як на носія Зла. Знайомою — але дивною, чужою. Проведена «дедукція» не залишає сумнівів у тому, що об'єктом, найбільш «придатним» для уособлення метафізичної субстанції Зла, за сучасних умов постає не що інше, як певна група людей, котра характери¬зується яскраво означеною відмінністю, «дивною» з* Надзвичайно цікаві спроби фізично уявити собі подібну «субстанцію» («громаду зла») описує вже блаженний Августин, згаду¬ючи маніхейські уподобання своєї юності° точки зору оточення, —відмінністю етнічною, соціаль¬ною, культурною або ж якоюсь іншою. При цьому члени подібної групи можуть, звичайно, ні сном ні духом не відати, що вони є носіями світового Зла; але ж — згадаймо Мейчена! — людина здатна репрезенту¬вати абсолютне самосвідоме Зло, навіть не підозрюючи цього... І ось ми бачимо, що «маніхейська боротьба зі Злом», розв'язана у XX ст. фашистами й більшовиками, шовіністами й ура-патріотами, релігійними фундамен-талістами тощо, головним чином і зводилася не до чого іншого, як до нищення і репресій проти певних «див--них» груп людей, у яких вбачали чергових носіїв Зла — євреїв, вірмен, циган, християн, мусульман, буржуїв, дворян, інтелігентів, попів і т. д. і т. п. І все це, звичайно ж, чинилося заради «остаточної перемоги Добра», утвердити яке буцімто неможливо без кривавої гекатомби. Наявність цієї трагічної закономірності спо¬нукає до пильності: бачимо бо, що подібні уявлення та настрої не вичерпані й сьогодні. Що спричинило утвердження в духовно-морально¬му кліматі новітніх часів подібного субстанціалізму зла? Очевидно, тут слід ураховувати сполучення цілого ряду чинників: кризу традиційного релігійного світогляду й просвітницької ідеології XVIII—XIX ст., переоцінку ліберально-гуманістичної системи цінностей, культур¬ний нігілізм і відчуття залишеності Богом, страждання, пережиті людством протягом останнього століття, і граничну непевність нинішньої ситуації, наростання екологічних проблем та усвідомлення того, що людство саме поставило себе на край загибелі. Всі ці, а можли¬во, ще й деякі інші чинники, взаємно накладаючися, і породжують у сучасної людини, на відміну від її історичних попередників, моторошне відчуття існуван¬ня в обрії Зла. Перелічені вище обставини, до яких можна було б додати й бодлерівські «квіти Зла», що стали прапором усього декадансу, і неухильне зростан¬ня зацікавленості феноменом людської жорстокості, і багато іншого, показують, як крок за кроком форму¬вався цей обрій новітньої європейської культури, аж поки не став її безперечною ознакою. Звичайно, до цієї культурно-історичної даності існування в обрії Зла можна ставитися по-різному. Можна, зібравши всю свою мужність, рішуче проти¬стояти злу до останнього спалаху свідомості. Можна,призвичаївшися до могутності зла, спробувати й собі поласувати за його кошт. А можна втілити свої неви¬разні тривоги й очікування на гірше, своє невдоволен¬ня буттям у конкретний образ ближнього свого, ство¬ривши таким чином ще один «образ Ворога», котрих і без того не бракувало у XX ст., охочому до «полювань на відьом» і розкриття всіляких «змов». Доповнюючи розглянутий субстанціалізм зла, досвід і свідо¬мість XX ст. утверджують ще один впливовий образ останнього — т. зв. «банальне зло». Щойно вжите словосполучення ввійшло в широкий обіг після появи 1963 p. книги видатної представниці сучасної політичної філософії Ганни Арендт «Ейхман у Єруса¬лимі. Звіт про банальність зла»7. Сенсаційний судовий процес над Адольфом Ейхманом, шефом єврейського відділу гестапо, спону¬кав Г. Арендт до роздумів про природу людської жорстокості в й масованому, повсякденно-фактичному прояві, по-своєму не менш парадоксальному, ніж ті чорні спалахи демонізму, про які йшлося вище. Простежуючи психологію ката, на руках якого кров мільйонів жертв, Г. Арендт зауважує: «Ейхман не був... Макбетом, і ніщо не могло б бути дальшим від його намірів, ніж прагнення, разом із Річардом III, «утвердитися в лиходійстві...» Він просто, сказати б, ніколи не усвідомлював, що він робить». Саме цей «брак уяви» і дозволив зрештою Ейхманові зіграти свою фатальну роль8. Як зазначалося, висунута Г. Арендт ідея «банальності зла» стала популярною. Психологічно не викликає сумнівів, що величезна маса зла впродовж останнього століття творилася людь¬ми без совісті, уяви, ба навіть справжньої ненависті — тупими виконавцями, котрих «надихали» хіба що кар'єристичні мірку¬вання та страх перед начальством. У ті ж роки, що й Г. Арендт, відомий польський письменник-фантаст Станіслав Лем у своїй критиці роману Т. Манна «Доктор Фаустус» засуджував схильність демонізувати злочини нацизму, «розгледіти риси —хоча б пекель¬ної — величі в нісенітниці, єдиний предмет гордощів якої — число жертв» . Все ж очевидно, що «банальне», приземлене зло, про яке йдеться в Г. Арендт і Ст. Лема, зло, що переймає повсякдення людської неволі, зло наклепників, пристосуванців, боягузливих і сумлінних катюг зовсім не є чимось несумісним зі змальованою вище новітньою субстанціалізацією Зла як такого. Навпаки, воно закономірно її доповнює, адже для людиноненависницьких ідей потрібні надійні виконавці, потрібен конвеєр винищення, конве¬єр смерті! У світлі новітньої історії людства цілком логічним виглядає припущення, що саме існування в згаданому «обрії Зла» зрештою і робить для нас реальне навколишнє зло — банальністю. Тож як би там не було, чим швидше сучасне людст¬во знайде в собі сили, рішучість та історичні можли¬вості залишити цей «обрій Зла» позаду заради нових, оптимістичніших горизонтів, — тим краще. І безпере-