Назви та уніфікація рухів

Найчастіше назва руху відтворює конкретне уявлення про його загальний характер. Більшість з них походить від ідентичного побутового руху: бігунець - від дієслова бігти, скакунець - від скакати, човганець - від човгати, вибиванець - від вибивати, припадання - від припасти, упадання - від упадати на ну ногу, присядка - від присідання, плескач - від плескання в долоні, кружальце - від крутитися, переступання - від переступати, дрібушечка - від дріботіти і т.ін.У деяких назвах зазначено манеру та технологію виконання руху: хід з вивертом ноги, стрибки через пояс, легкій біг, біг з підскоком, повзунець на обох ногах водночас, полька - трясучка, повзунець з опорою на чоло, крутка з переступанням з ноги на ногу, гойдалка, крок на каблук.

Назви рухів вказують і на схожість з певними предметами: присядка - ножиці, мітелочка, млинок, бочівочка, веретено, гарбуз, кільце, свердло, або на образноузагальнену подібність, танцювального па до положення птаха, тварини: яструб, зайчик, щупак, півник.

Деякі: назв, запозичені з класичного танцю, міцно увійшли в українську танцювальну лексику.

Поштовхом до створення назви можуть бути, наприклад, рухи, характерні для певного танцю: основний хід танців І "Повзунець", "Березнянка", "Дуботанець", "Кривуляк", "Карічка", "Голубка", "Тропотянка", "Чинадійка", ходи з "Буковинського парубочого", "Раковецького крученого" та ін. У зв'язку з інтенсивнім розвитком народної хореографії деякі місцеві, діалектні назви стали загальновживаними: півторак, гайдук - круч, поліський ключ.

Значна частина рухів українського танцю полісемічна і зустрічається переважно у певних сполученнях елементів двох і більше па. Візьмімо звичайний вихилясник, що колись виконувався в одному чи двох варіантах, отже, потреби в ускладненні назви не було. З розвитком хореографічної культури з'явився десяток рухів, основою яким слугував вихилясник: вихилясник з угинанням, притулом, у повороті та багато інших. Усі вони, крім свого основного визначення (вихилясник), мають ще й додаткові (з угинанням, з притулом, у повороті). Саме в доповнення, в уточнення вкладається важливий нюанс, що дає конкретне уявлення про об'єднання в одному па елементів різних рухів, і в такий спосіб визначається характер структурної І побудови складного лексичного новоутворення: тинок у повороті, вірьовочка з винесенням ноги на каблук, подвійна вірьовочка і т.ін.

Список назв можна значно продовжити. Дуже прикро, що у хореографічній літературі ще зустрічаються такі назви, як ключ №2, або навіть рух №1, рух №2 тощо. У практичній роботі балетмейстера ці штучні назви тільки ускладнюють роботу. Що й казати, образна назва руху, котра надає йому відповідної чіткості, експресії, визначає звукову організацію, характер, технологію виконання тощо, набагато полегшує справу розшифрування записаних рухів, себто допомагає у праці як хореографам, так і виконавцям.

Класифікація рухів

Питання класифікації має велике значення для подальшого витку не тільки лексики, а й народносценічної хореографії у цілому.

Збирач та дослідник української народної музики і хореографії В.Верховинець уже в першій своїй праці (1919), присвяченій українському танцю, розділив записані ним рухи та присіди. В "Основах характерного танцю" (1939) пухова, Ширяєва, Бочарова також записані рухи українського танцю, які використовуються в практиці балетного театру. У подальшому цьому питанню приділено увагу в Т.Ткаченко "Народний танець" (1954). Українським танцям відведено порівняно небагато місця (у книзі наведено риси двох танців та 27 рухів українського танцю), де є лексичний матеріал.

У першій роботі "Українські танці на клубній сцені" (1960) автор пропонованого підручника навів записи чотирьох танцювальних композицій і поділив рухи до них (понад 70) на 7 вступів залежно від складності їх виконання.

"Українські народні танці" (упорядкування, вступна стаття (примітки А.Гуменюка, 1969) - цікава та вельми корисна праця стає своїм фактичним матеріалом. У першому виданні родилися записи 78, а в другому 140 народних та народносценічних танців. У книзі ґрунтовно проаналізовано лі терміни. Докладно описані позиції та положення ніг, рук, голови у танці, притаманні всім локальним районам країни (ми наводимо їх з доповненнями у підручнику в іншому художньо-стильовому оформленні).

Українська хореографічна лексика поділена на 11 груп, написано понад 160 рухів; автори цього розділу у другому виданні А.Лукін та А.Гуменюк). Проте, як і в першому виданні, автори не розв'язали остаточно питання класифікації рухів згідно з їх морфологічною структурою, видовими ознаками, виконанням. Це призвело до об'єднання в групи однорідних за будовою па і тим самим ускладнило питання аналізу їхньої побудови, еволюційного розвитку, визначення зв'язків із спорідненими рухами і т.ін.На наш погляд, взірцем наукового підходу може бути класифікація, зроблена педагогом - новатором в галузі класичного танцю А.Вагановою. Музикознавець В.Богдане Березовськтий, детально аналізуючи принципи класифікації А.Ваганової, писав: "Форми класичного танцю поєднані видовими ознаками. По розділах розподілені й деталі розглянуті батмани, кругообертання ніг, рухи рук, зв’язуючи та допоміжні рухи, стрибки, танці на пальцях, інші види поворотів". І далі: "...суворе дотримання індуктивної методу, переходів від простого до більш складного, від часткового до узагальненого, від узагальненого меншого діапазону до більш широких - такий, за Вага новою, принцип поступального розвитку художньої свідомості й танцювальної техніки учня".