Етичні норми і цінності. Совість і моральний обов’язок
Гонитва за екстремальним, орієнтація на аномальні зразки панували протягом століття, що минуло, і в інших технічно розвинутих країнах, позначаючи пев¬ний етап розвитку світової цивілізації загалом, який вирізнявся прагненням досягти максимуму, перевер¬шити самих себе і весь світ у швидкості, силі, продук¬тивності праці, незважаючи на можливі побічні на¬слідки таких титанічних зусиль. І тільки тоді, коли саме існування людства було поставлене під загрозу, розпо¬чався поворот до усвідомлення на новому рівні ваго¬мості ідеї норми в найрізноманітніших її проявах. У різних куточках світу, й особливо на руїнах колишнього соцтабору, люди починають гостро відчувати нині, як це важливо — нормальні людські почуття, нормальне виховання, нормальний розвиток людини і т. д. В за¬гальному річищі цього, можна сказати, відродження нормативного значення самої ідеї норми в сучасній світовій і вітчизняній культурі проблема моральних норм також набуває нової актуальності.
3. Моральні принципи. Совість і моральний обов’язок
Поряд із моральними нормами важливе місце в людській свідомості посідають принципи моралі. Якщо норми, не¬залежно від ступеня їхньої загальності, в будь-якому
Функції контролю і критичного осмислення мо¬ральних настанов людини реалізують передусім такі форми її самосвідомості, як совість і сором. При цьому
центральну, основоположну роль у всій системі мо¬ральної самосвідомості відіграє совість, що її попе¬редньо можна було б описати як внутрішнє духовне осмислення людиною цілісності своєї життєвої реалі¬зації під кутом зору її принципової моральної оцінки.
Як навички людської культури, так і власне чуття нерідко підказують нам, що про ті або інші надто високі або надто інтимні предмети не слід балакати даремно; совість саме й належить до кола таких предметів, від надмірного декларування яких застерігає нас духовна цнотливість. Варто мати на увазі, що перед нами не тільки таємнича, але й потаємна, захована внутрішня здатність людини, яка важко узгоджується з гучним оприлюдненням. Найчастіше на це не зважають у своїх нескінченних апеляціях до совісті (чужої) саме ті, хто звик розпоряджатися іншими людьми, накидати їм власну волю. Тим же, хто хоче зберегти чутливість до голосу свого сумління, личить певна стриманість у розмовах про нього. Це саме стосується, до речі, не тільки совісті, але й цілої низки інших інтимних чин¬ників людської моральності.
І все ж аналізувати, тверезо осмислювати, обгово¬рювати природу такого явища, як совість, ми мусимо, якщо прагнемо скласти певне уявлення про свій вну¬трішній світ. Усвідомлення такої необхідності втіли¬лося в класичній філософсько-етичній традиції, де ми знаходимо чимало яскравих і глибоких думок з цього приводу.
З-поміж античних філософів першим, хто поставив проблему совісті, був, очевидно, Сократ, котрий вважав джерелом моральних суджень людини її самопізнання. Згодом, у IV ст. до н. е., Арістотель, використовуючи іншу термінологію, зазначає, що совість — це «правди¬вий суд доброї людини» («Нікомахова етика», 1143 а, 21), —до речі, вже в ті арістотелівські часи в грецькому суді присягалися «судити за кращою гномою» (тобто совістю). Відтоді уявлення про совість та її суд з біль¬шою або меншою інтенсивністю забарвлює європейсь¬ку етичну думку.
Більше ніж через дві тисячі років після Арістотеля про «внутрішнє судилище» совісті розмірковує, зокре¬ма, вже відомий нам німецький філософ І. Кант. Згідно з Кантом, на таке «судилище» людина потрапляє остільки, оскільки вона порушує моральний закон (себто відступає від вимог категоричного імперативу).При цьому, як твердить філософ, особа може скільки завгодно хитрувати, намагаючися виправдати свою аморальну поведінку, висувати незаперечні, здавалося б, докази власної невинності, - - все це, однак, не примусить замовкнути невблаганного обвинувача на такому процесі, якщо тільки дана особа усвідомлює, що при скоєнні несправедливості вона перебувала при здо¬ровому розумі, могла користуватися свободою. Совісті, таким чином, відводиться роль суворого внутрішнього прокурора, який невідступно стежить за тим, щоб людина дотримувалася загального закону обов'язку як вищого принципу своєї моральності.
Втім, сам Кант уже стикнувся з тим, що описаною функцією наглядача при моральному законі значення совісті далеко не вичерпується. Це засвідчила, зокрема, дискусія навколо практичних висновків із запропоно¬ваних кенігсберзьким філософом формулювань кате¬горичного Імперативу. Так, з першої його формули, тобто «формули універсалізації» (див. лекцію 7) недво¬значно випливало, поміж іншим, те, що людина за жодних обставин не має права говорити неправду. Цю заборону Кант вважав фундаментальною і, за свідчен¬нями сучасників, неухильно додержувався її у власному житті. Аж ось відомий французький мислитель і полі¬тичний діяч Бенжамен Констан в одній із своїх статей звертає увагу на парадокси, пов'язані з абсолютизацією цього принципу, адже його неухильне проведення означало б, що ми не маємо права сказати неправду навіть у відповідь на запитання зловмисника, чи не переховується в нашому домі наш друг, котрого цей зловмисник переслідує.