Народна творчість – основа, на якій розвивалася і розвивається світова художня культура

Народна творчість – це історична основа, на якій розвивалася і розвивається світова художня культура, одна із форм суспільної свідомості і суспільної діяльності, явище соціально зумовлене. Як і інші форми суспільної свідомості, зокрема. Філософія, мораль, релігія, політична і правова ідеологія, народна творчість розвивалась під впливом конкретної історичної дійсності. Характер виробничих відносин визначає загальний рівень суспільної свідомості, у тому числі творчої діяльності народу.

Народна творчість включає в себе різні види художньої діяльності народу – поетичну творчість, театральне, музичне, танцювальне, декоративне, образотворче мистецтво, народне будівництво тощо. Народна творчість існує як сукупність численних видів, жанрів, родів. Усі її види об’єднує основне – пізнання та відображення трудової діяльності людства, його історії, побуту тощо, хоча кожен із них має певні особливості функціонального призначення, матеріалу, засобів вираження.

Народна творчість виникла у нелегкому, тривалому процесі колективної трудової діяльності. Пізнання світу, засвоєння дійсності первісною людиною поєднувалося із формуванням її художньо-образного мислення, Праця відіграла величезну роль у походженні мистецтва. Вона дала людині руку, здатну виготовляти знаряддя, а отже, створювати потрібні предмети, надавати їм відповідної форми. Таким чином виникло рубило, яким первісний художник вирізьбив на кам’яній скелі, стінах печери зображення звіра і саме так виробилося його вміння користуватися рубилом та іншими знаряддями. Рука ставала все вільнішою і слухнянішою, її вправність шліфувалась і передавалась від покоління до покоління.

Мистецтво – поліфункціональне за своєю суттю - було не тільки відображенням і пізнанням життя, а й своєрідною його моделлю. Однак при різних соціальних функціях воно зберігало цілісність, внутрішню єдність.

В первісну епоху ще не було стійкого поділу праці, диференціації суспільної свідомості. Єдність, не розчленованість практичної і духовної діяльності закономірно характеризується художнім синкретизмом. Словесні, музичні, хореографічні засоби ще не були самостійними, а перебували в стані взаємозв’язку та взаємопроникнення. Їх виділення, відокремлення – процес в історії художньої творчості порівняно пізній, він виходить за межі первісного мистецтва.

У художньому процесі людства проходили два зустрічні процеси. Перший іде від первісного синкретизму. Шлях розвитку мистецтва – це постійний процес відокремлення, виділення його видів. Він відбувався безперервно, на різних етапах історії людського суспільства.

Разом з тим є й дорожній процес – синтез мистецтв – органічний взаємозв’язок різних видів мистецтв, що сприяє організації матеріального і духовного середовища людина (архітектурні або ландшафтом-монументальні ансамблі) або створення якісно нового художнього явища в часі (театральні вистави, вокальні і вокально-інструментальні твори, декоративне мистецтво). Як виділення окремих видів мистецтва, так і їхня взаємодія – надзвичайно важливі фактори на всіх рівнях художнього життя народу.

Виникнувши внаслідок трудової діяльності, мистецтво, нерозривно пов’язана з життям народу, було тільки народним. Демократизм народного мистецтва як особливого засобу пізнання. Відображення та творення дійсності, виховання й гуртування людей мав важливе значення для майбутнього розвитку художньої культури.

Із класовим розшаруванням виникло мистецтво панівних класів, змінюються його зв’язки із життям народу. Художньо професійна діяльність почала зосереджуватися в руках привілейованої меншості, інтереси якої розходилися з інтересами народу. На різних етапах історичного розвитку мистецтв як соціальне явище зумовлене існуючими класами: рабовласниками, феодалами, капіталістами, воно своєрідно відбиває їхні інтереси.

В умовах соціального і національного гноблення. Расової дискримінації народне мистецтво не переривається, воно живе, зазначаючи в певні періоди піднесення та спадів сміливо втілюючи волелюбні ідеї, оберігаючи набуту спадщину народну культуру.

У всі епохи народне мистецтво було фундаментом художньої культури. Поступово в класовому суспільному мистецтві розмежувалася на два русла – народне і професійне, тобто таке, що спирається на спеціальну, систематичну художню освіту. Прогресивне професійне мистецтво завжди правдиво відбиває життя народних мас, їхні ідеї та прагнення.

У різні історичні періоди його досягнення невіддільні від засвоєння гуманного, демократичного змісту народної творчості, її жанрів і форм, багатства образотворчих та орнаментальних мотивів, поетичних образів і мелодій, народженням людською фантазією.