Звичаї та обряди на Україні

Разом з іншими системами обліку часу вегетаційним роком почали послуговуватися наші предки тоді, коли їх основним заняттям стало хліборобство. Ознаки такого обліку збереглися і до наших днів. Недаремно синонімом до слова «рік» і нині вважаємо термін «літо». За фенологічними ознаками сформувалася більшість сучасних назв місяців: березень, квітень, травень, червень тощо.

На обидві системи обліку часу — елітарну і народну, що взаємодіяли і взаємодоповнювали одна одну, істотно вплинула християнізація наших предків-язичників. З прийняттям християнства на Русі складається новий календар, упроваджуються нові святкові дати. Частково вони співпадали зі старими язичницькими святами, частково витісняли їх.

Відходили в небуття колишні служителі язичницьких храмів і культів, проти яких, у першу чергу, була спрямована боротьба християнської церкви. Забувалися назви божеств, на честь яких влаштовували свята наші предки. Та залишалася народна обрядова основа, яка впродовж наступних століть взаємодіяла з християнською обрядовістю. Так складався сучасний народний календар з християнськими датами і обрядами, доповненими прадавніми обрядовими елементами. Таке поєднання називають двоєвір'ям, але у світоглядній системі це вищий ступінь людського розвитку. Поєднання різновидових обрядових компонентів увійшло у плоть і кров українців. Ось чому ми сьогодні не уявляємо собі зими без Різдва Христового, перерядження і куті, весни — без Великодня і писанок, літа — без Зелених свят і клечання чи без купальських обрядів. Уособленням осені для нас залишаються святкування пам'яті Маккавеїв, Успення Богородиці, Спаса, поєднані з обжинковими обрядами.

Кожна пора мала свою важливу дату — кульмінаційну точку, до якої були приурочені народні звичаї та обряди річного календарного кола. Основні їх фрагменти до певної міри збереглися у календарних циклах зими, весни, літа й осені.

1.Звичаї та обряди українського народу

Кожна нація, кожен народ , навіть кожна соціаль- на група має свої звичаї , що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками .

Але звичаї - це не відокремлене явище в житті народу , це - втілені в рухи і дію світовідчуття , світосприймання та взаємини між окремими людьми . А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру даного народу , що в свою чергу впливає на процес постання народньої творчості.Саме тому народна творчість нерозрив- но зв`язана з звичаями народу .

Звичаї народу - це ті прикмети по яких розпізнається народ не тільки в сучасному , а і в його істо- ричному минулому.

Звичаї - це ті неписані закони , якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональ-них справах . Звичаї , а також мова - це ті найміцніші елементи ,що об`єднують окремих людей в один народ ,в одну націю .Звичаї , як і мова ,виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожного народу .

В усіх народів світу існує повір`я , що той хто забув звичаї своїх батьків , карається людьми і Богом . Він блукає по світі , як блудний син , і ніде не може знайти собі притулку та пристановища , бо він загублений для свого народу .

Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України ,як до матері , що вічно страждає питає :

Чи ти рано до схід-сонця

Богу не молилась ?

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?

Ми , українці , нація дуже стара і свою духовну культуру наші пращури почали творити далеко до християнського пері- оду на Україні . Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру , а не культуру взагалі . У нас на Україні вже була національна культура , і Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєї рідної , батьківської культури .Зустріч Візантії з Україною - це не була зустріч бідного з багатим; це була зустріч якщо не рівних , то близьких поту гою, але різних характером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і народній усній творчості ознаки зустрічі, поєднання староукраїнської, дохристиянської культур. Але ми до цього вже так звикли, що іноді не можемо розпізнати де кінчається в народних звичаях староукраїнське і де починається християнське. Бо староукраїнські традиції ввійшли у плоть і кров наших звичаїв, і тепер ми собі не уявляємо Різдва без куті, Великодня - без писанки, Святої Троїці - без клечання, навіть називємо це останнє свято «Зеленими Святами». Всі ми відзначаємо свято Купала, на «Введіння» закликаємо щастя на майбутній рік, на «Катерини» кличемо долю, а на «Андрія» хто з нас не кусав калети (це великий корж із білого борошна) і яка дівчина не ворожила , чи вийде заміж цього року? Нарешті, діти, бавляться весною, співають :